Всім привіт.
Тут живе моє різне літературне.

катерина калитко. 1001

* * *
я хотіла б, щоб це було довше - тисячі й однієї усе одно
катастрофічно мало, розумієш, цього ніяк не доволі.
але це так само, як носити у пазусі кохінор
і врешті-решт збожеволіти.

я мовчу все частіше, така вже дурна порода.
замість слів у трахеї стоять березневі льоди.
та й кому я скажу, що на лівій щоці твоя родимка
переростає в прокляття мені - рідне, родинне.

але ти за своє: слухай, я щось ніяк не засну.
п’яно бродять по стелі тремтячі відсвіти фар.
і прозора твоя, неіснуюча майже ханум
знов розкаже тобі
про каліфа гаруна й візира джафара.

мої паузи довші, оповідь схожа на спів.
я ніколи не знала, як важко просте - говорити.
а зате дуже добре знайома з цим світом страхів,
де випльовуєш кісточку - і убиваєш іфрита.

а по тебе скоро прийдуть, і накриють світло рукою.
твій коштовний відбиток на подушці швидко схолоне.
як ти хочеш - щоб я за тобою пішла напролом,
чи лише перерізала собі горло у темних покоях?

і чи є в мене право забрати тебе у них,
знов принести додому, сховавши у теплу пазуху...

ніч стає густішою, гарячішою. шепочу: засни,
просто так засни.
я так поспішала, що загубила сьогоднішню казку.

 

катерина калитко. краєвид на море

* * *
Міста застеляє димом. Оті береги
Дрейфують в тумані і все ніяк не наблизяться.
Присутність відчутніша: стискає горло, глибшає гирло,
І дух небезпеки густий, як холодний слиз,
Але завжди проминає.

Короткий сезон визрівання земплеописних карт
на дереві відкриттів.
У метрополії довга зима, у колоніях просто
дзвінка потойбічна тиша.
Я думаю, скоро до нас мають прийти святі,
Яким тут будуть вклонятися рівно чотири тижні,

А потім з’ясують: вони не принесли нічого, окрім
смаку до розпусних любощів,
І солодких страв, яких ми не знали раніше.
Їхні черепи довго іще вишкірятимуть зуби
На прибережних скелях. Твій розпечений ніж

Кілька разів пройдеться моїм передпліччям:
новий візерунок – і все.
Ці землі безплідні. Коріння дерев, які посадили ми,
Шукаючи воду в глибинах, встигне зустрітися вже із нашими
вибіленими кістьми.
І тільки вітер із гирла все той же – дим у міста несе.

 

катерина калитко. безіменники

без дати

Блаженна приреченість перших секунд, коли
Лише дізнаєшся – і зовсім не вмієш дихати,
Як, зрештою, і прожити найближчих п’ятнадцять хвилин.
Втім, це ні, це не синонім безвиході.

Вихід тут, просто завжди один,
І ніхто не питає, чи подобається він тобі.

Одного дня – пополудні двадцять хвилин –
Ти розумієш, що всі принципи йдуть до біса.

Ви повернулися з двох паралельних воєн.
Вас – непомітно – у світі стало вже двоє.

Просто стискати його долоню тверду,
Просто куйовдити неслухняне темне волосся.
Просто кожен, щоб легше і важче йшлося,
Колись зустріне часточку Божого Духу,
Втілену в тому, хто забігає крок наперед.

Хочеш – спитаєш, він скаже, коли помре.
Хочеш – діждеш і побачиш парад планет.

Зі скасованою підозрою на божевілля,
Із контузією і лівим плечем навиліт
Я дожилася до цього глибокого серпня.
Вітер у вікна, світанки такі нестерпні.
Все холоне, ніби відключене від двохсот двадцяти.

Груші гупають об асфальт.
Я, здається, таки жива,
Отже, продовжую йти.

 

катерина калитко. любов старих

* * *
Це любов старих, що розгладжують одне одному
Зморшки найпотаємніші.
Не запитуй, скільки мені,
І не кажи, що мало.
Я вислизаю з ліжка, коли у кімнаті темно,
І задихаюсь від пристрасті під жарким покривалом.

У вазонок з різдвяником встромлена кісточка апельсинова.
Я сподівалася паростка і забула про неї.
Скільки б не було років – старіє це знесилення.
Не зазирай у дзеркало.
Не роздягай мене.

Це щоразу боязко вдихнути і раптом розсипатись.
Між сторінками гербарію пасмо твого волосся.
Ти підняв мене з пороху.
Отже, тепер неси.
Зернятко у вазонку проростає на осінь.

Це любов старих опівдорозі на цвинтар.
Не питайся мене про вік, бо це – однаково все.
Я відчиняю кватирку.
Я гукаю: - Лови!
І хлюпає об асфальт зморщене чорне серце.

 

катерина калитко. змова дерев

  Змова дерев
І скажу тобі так: ці дерева вкрадуть наші сни.
Вогке дно і грузьке у тутешніх сердець та містечок.
А дерева не сплять. Ми виходимо в сад, і вони
Нас безлистими пальцями мовчки хапають за плечі.

Темні пазурі гострі і рани на тілі тонкі.
Проростають крізь нас ці дерева й не гояться з віком.
Це ж бо ми, це ж бо ми, що взяли собі їхніх батьків
На ліжка і комоди, на мисники, двері та вікна.

В дерев’яному ліжку із різьбленням у головах,
Що його п’ятий рік доїдає настирливий шашель,
В казанкові грудей перемішую ребрами кашель
І кажу:
- Утікай,
Через сад, де висока трава,

До ріки...
Але пізно.
Вартує на березі човен.
Дерев’яний хребет йому річка ламає і студить.

Я хотіла би знати в обличчя те дерево, що
Крізь холодний туман припливе
І наступить на груди.

 

катерина калитко. шпиталь при залізниці

 
                  *   *   *
Відживати повільно, як масло повзе по ножі,
Мігрувати містами, де зранку проспати воду,
Чи гойдатись в метро і, долаючи сім тяжінь,
Відлітати туди, де сонця з океану сходять.

Відкрокуєш подалі, тоді відкоркуєш ті
Сім святинь, що лишились тобі в подорожній спадок,
І на лавці забудеш свою парасолю й тінь,
По обличчі мовчання розмажеш, немов помаду.

І повільно підеш із конвертом в пустих руках,
Трохи зимно та, втім, вегетація дуже рання.
Тільки пташка у серці, а в тім’ячку пташки – цвях.
Тільки камерний хор в нашій камері сподівання.

 

катерина калитко. провінція

  *  *  *
Рідне місто на пам’яті, наче прищепка
На білизняній чорній старій мотузці.
Я б хотіла впізнати оте горище,
Де сховала одну із найкращих тут

Світлих доль. Таку, що ніколи не плаче,
З самими джокерами в рукаві.
Гірко пахнуть на вікнах в людей калачики,
І стікає на воду, неначе віск,

Тінь од міста. І сонце до бані храму
Розбиває свій бік, як Яйце-Райце.
І рівнина, рівнина, як рана рвана
Довкола болючого епіцентру – 

Себто мене.
У легенях пилу – стане на глинобитну фортецю.
Чи замуровуйся, чи терпи.
Все на одне, бо усе – мистецтво.

Заглядаю в місто, як в чорну скриню:
Де ся діла, доле, до курвої мами?!
Я іду слідами своїми старими.
Озираюсь на тінь свою – а нема.

 

Мірослав Крлежа. Мандрівка до Росії. 1925 (уривок)

У Дрездені
(Містер Ву-Сан-Пей цікавиться сербсько-хорватським питанням)

Дрезден – це місто, де королівські статуї тримають у руках книги, а королі носять неймовірні титули на кшталт «мудрий» чи «справедливий». Дрезден – місто, з яким мене пов’язують пряники, тісто яких пахло очищеним медом; тож коли згадую про ті темно-жовті медяники, довкола мене починають дзижчати спогади з раннього дитинства, низько і важко, як бджоли, що повертаються у вулик, несучи пилок. Із Дрезденом пов’язує мене й спогад про одного, покійного вже, приятеля з гімназії; його дядько загинув під час боксерського повстання у Китаї, а бабця в нього була дрезденка. І коли після одного Великодня він повернувся від бабці, я написав замість нього домашній твір «Моя подорож у Дрезден», за який він отримав «відмінно»; наш учитель прочитав цей твір уголос перед цілим класом, на моє тихе задоволення. То був мій перший великий літературний успіх! Пригадую, в тому творі я зазначив, ніби Дрезден – це німецька Флоренція, а Цвінґер – прекрасна «незавершена барокова будова». І тепер, стоячи біля дрезденського Цвінґера, я несподівано згадав і той домашній твір, і свого покійного товариша, і що Дрезден – «німецька Флоренція», а Цвінґер – прекрасна «незавершена барокова будова». Згадав і Шопенгауера, мого старого ментора, який збирав маргаритки на дрезденських галявинах і побивався над вузькими горизонтами своєї порцелянової доби, геть закритої склом, ніби якийсь келих у бідермаєровій вітрині. В такому інтимному і теплому настрої, в атмосфері старих і добре знайомих подій та речей мене знайшов пан Ву-Сан-Пей, і тут же запитав мене, де є Цвінґер.

Як порядний європеєць, значно ближчий до Цвінґера та Дрездена, ніж пан Ву-Сан-Пей, який, врешті-решт, не їв дрезденських медяників у дитинстві, не був учнем філософа з цього міста і не писав домашніх творів про Цвінґер, «прекрасну барокову будову», я познайомився з ним і, ніби мешканець-господар тутешніх місць, цілий день говорив йому про Європу. Про Нашу Європейську Історію, про майбутнє Нашої Європи, висловлювався щодо проблем європейської культури. Синтетично, інтегрально. Коли цього-таки вечора він довідався, що я не німець і, більше того, взагалі не європеєць, він був страшенно здивований.

- Он воно як! Не німець? А звідки ж Ви тоді?

- З Югославії, пане Сан-Пей!

У ту мить і в тому настрої мені просто здалося дурницею провокувати самого себе і казати пану Сан-Пею правду. Я забув, що існує сербсько-хорватське питання і що немає Югославії, натомість існує ЕсХаЕсія. Саме так, як у Відовданській конституції : Королівство Ес-Ха-Ес. Бо, зрештою, немає держави, що звалася б інакше, тільки оця. Отже: королівство ЕсХаЕсія. Не маючи наміру провокувати, я все ж брехав у інтересах якогось уявного югослов’янства, в глибині душі усвідомлюючи, що брешу огидно і дурю китайця. Одночасно я згадав і про те, що ми отак брешемо і дуримо цілий світ, і самі себе, переконуючи, ніби існує те, чого нема вже шістдесят років; і я лише зітхнув. Мені бракло волі, щоб не брехати. В основу югослов’янства знову лягла ще одна брехня.

- О, єс! Єс! Чехославія! Очільник республіки – пан Бенеш-Масарик!

- Ні, ні, пане Ву-Сан-Пей! Ви переплутали! Югославія – це не Чехославія. Чехославія – це Чехословаччина. Словаччина, Словенія, Славія, Славонія, Югославія, Чехословаччина – все це різні землі, різні народи, різні держави.

- Дивовижно! Справді? Все так однаково звучить! Панславія!

Трохи раніше ми обговорювали проект пан-Європи Куденгофе-Калерґі, про який пан Ву-Сан-Пей читав кілька днів тому. Це прагнення гігантського синтезу було поглядом з азійської перспективи. Калерґі по матері японець, а всі ми, псевдослов’яни, маємо більш чи менш вузький монгольський розріз очей. Панслов’янство, таким чином, мало би азійське коріння. І яким би симпатичним та близьким не був мені такий стан речей, я згадав про наші місцеві ес-ха-ес диференціації та не зміг змовчати.

- Панславія – це якась романтична міщанська ілюзія з минулого століття, пане Ву-Сан! Югославія – це не Чехославія. Чехославія – республіка, а Югославія – королівство. Ота республіка Чехославія від королівства Югославія знаходиться на віддалі в п’ятсот кілометрів. Це дві держави! Дві держави, так само, як Бенеш і Масарик – дві людини. Це двоє міністрів і двоє філософів. Кожен із них має власну, особливу філософію.

- Вибачте, – промовив китаєць доброзичливо. – Я не хотів образити Вас. Але Ви повинні зрозуміти, вельмишановний, дорогий друже, що з нашої китайської дистанції в десять-п’ятнадцять тисяч кілометрів оті ваші п’ятсот кілометрів не роблять великої різниці. З такої відстані, може статися, і двоє осіб здадуться однією! – додав пан Ву-Сан-Пей добромисно, але з ледве помітною іронічною інтонацією, аж я ледве утримався від сміху.
Він думав, що образив мене і, щоб заповнити паузу (але більше з дивної чемності), докинув запитання, сповнене вдаваної цікавості:

- Отже, ви з Югославії? З Югославії? Так? Хе-хе!

- Хе-хе! (Мені було ясно, що він і гадки не має, де насправді може бути ця Югославія, і через це я ще раз засміявся, голосніше. Смішно, авжеж, смішно, коли хтось не знає про Югославію. Хехе!)

- Хе-хе! Ніяк не можу пригадати, де б це могла бути ваша Югославія. Погано даю собі раду з повоєнними кордонами! Зараз у Європі все поставлено на голову!

- Зараз дещо у Європі поставлено на своє місце, мій пане, – промовив із мене патріотичний голос Версальського договору, якому я рішуче противлюся від першого дня його підписання; а зараз дискутую сам із собою, розмовляючи з китайцем. – Югославія – це балканська держава, пане! Балкани!

Блакитний, розгублений, риб’ячий погляд Ву-Сан-Пея давав зрозуміти, що він вже чув про Балкани, але серед цих незліченних півостровів та островів у Європі ніяк не може зорієнтуватися і губиться в тумані. Так само європеєць загубиться в тумані, зустрівши імена: Тон-кінг, Хай-нан, Шан-тунг, Ляу-тунг, Бал-кан. Тож ми підвелися, підійшли до географічної карти в холі готелю, і я докладно пояснив пану Ву-Сан-Пею, що таке Балкани і де насправді знаходиться Югославія. Пояснюючи китайцеві географічне положення нашої країни між Віднем і Константинополем, я вкотре із впертою очевидністю зрозумів, як глупо, схематично і обмежено ми вчимо географію по європейських школах. Ми уявляємо Європу незаперечним центром світу, і все інше для нас другорядне, як і для угорських дітей було маловажним усе, що не Magyarország. Для пана Ву-Сан-Пея Європа була гроном, підвішаним до Іберії, і під час географічного екскурсу я дуже тонко відчув умовність нашої європейської перспективи. Ось тут стоїть пан Ву-Сан-Пей, з тисячами і тисячами років своєї багатої історії, яку ми навіть осягнути не можемо. Китайська стіна, фантастична архітектура, неозорі поля чаю, рису, виробництво туші, лаку, фарб, шовку, старовинні цивілізації з мудрими релігіями, газовим освітленням і друкованими книгами у нашу дохристиянську добу, знання компасу, колоніальні захоплення по той бік Тихого океану, порцеляна, майоліка, повітроплавання, астрономія, лірика, а тут я представляю цивілізацію роману Загорки «Відьма з Грича» і «Товариство хорваток графині Катаріни Зринської». І, звісно ж, я – центр Європи і дивуюся, що пану Ву-Сан-Пею незрозуміло, що місто, в якому я мав честь народитися, є центром світу та цивілізації.

- Отже, Балкани? Це цікаво! А чи дозволите мені запитати, якої Ви національності?

Я відчув, як мене заливає нагла кров.

Мірослав Крлежа. Вітри над провінційним містом

Аж п’ять днів поспіль дув південний вітер. Пустельний, жаркий, нестерпний. Був недільний післяполудень, старомодний, злиденний, яким лише може бути післяполудень в малому провінційному містечку з однією-єдиною широкою вулицею: від залізничної станції до цегельні і від військового шпиталю до газового заводу. У безнадії, як тварини у звіринці, люди ходили цілий післяполудень від станції до газового заводу і від військового шпиталю до цегельні, схиливши голови, охоплені ситим сном, як нагодовані воли.

Славний бронзовий вершник-генерал на центральній площі тьмянів із віддалі, як примара; омнібус готелю «Янє» вертався порожнім від післяобіднього потяга, тільки ліврейний готельний служка вільно простягнувся на потертих плюшевих сидіннях і, дивлячись у золотаве овальне дзеркало, що танцювало на задній стінці омнібуса, весело видушував свої вугрі та прищики, кривляючись як мавпа.

катерина калитко. Бог у місті

Мене мають поховати у неділю. Неділя – не надто вдалий час для траурної церемонії. Але що вдієш, коли я померла в п’ятницю, та ще й в таку спеку – далі тягнути нема куди. Я ніколи не вміла холоднокровно планувати свої вчинки на багато днів уперед. Отак і померла цілком несподівано, ввечері у п’ятницю, підозріло тихо, та ще й посеред літа, коли більшість порядних громадян отримує відпустки і вирушає на відпочинок.

Найгірше зараз моєму чоловікові. Коли я вже з подивом розглядала сама себе, стоячи за два метри від ліжка, – геть як в кіно, – він ще приніс мені теплого питва і хотів поправити плед. Тепер він аж синій якийсь, плаче, як дитина. Варто було б сказати сину, щоб був уважним, не дозволяв батькові пити забагато валокордину, але як сказати, щоб не перелякати їх остаточно? Сиджу оце в кріслі, за звичкою підібгавши ноги, і дивлюся, як чоловік ридає на колінах біля моєї постелі, розгойдується, мов сновида, охоплює руками голову. Бідний мій, бідний. Я б навіть повернулася в своє тіло, аби його заспокоїти, але воно, здається, вже трохи схололо і якось зменшилося – я не влізу назад. Боляче в цій ситуації те, що я не можу, скажімо, погладити його по щоці, поправити волосся, поцілувати. Вірніше, я можу, але він цього не відчує. Це дуже погано. Щось мушу із цим вирішити.

катерина калитко. тут чи з собою

Є такі паскудні думки, що люблять відвідувати кілька голів одразу. Вони вміють здаватися до біса вдалими, тому ті, кого вони навідали, довго огранюють їх, одночасно повторючи в різних місцях землі – а інколи навіть через стінку! – одне й те саме своїми словами. А іноді, що цікаво, тими самими словами. І от спробуй комусь потім довести, що це твоя думка, маленький сірий шматочок мозку, вийнятий з твоєї голови, а не вкрадений із сусідської. Є щасливі люди, яким вдається вирахувати цих негідниць майже одразу : вони проганяють їх з ганьбою і не підпадають під їхню владу. А ті, чию пильність приспано милими писками таких думок, довго колишуться на хвилях захоплення ними, поки не чують підступу нюхом, хапаються за дрючка – ах ти! – а думка зареготала і дременула геть, виблискуючи п’ятами і ховаючи в пазусі кавалок тебе. Так, ці думки схожі на циганок. Яркові лише сьогодні зранку одна така нашептала, що любов обминає тих, хто її прагне, зате нав’язується тим, хто про неї й думати забув. Ярко радий був би вважати це власним відкриттям, осягненням бодай якоїсь правди – за двадцять сім років годилося б мати у своєму духовному портфоліо хоч трохи серйозних надбань – але його, виявляється, з чимось подібним випередив Шекспір. Сам Шекспір! Ярко іде на роботу пішки і розуміє, що йому хочеться полаятися вголос із першим зустрічним, але це так само нереальна процедура, як і вихід на зв’язок з марсіанами шляхом стукання зубною щіткою по батареї.

Ярко працює в місцевому МакДональдзі. У шафці на роботі чекають на нього сорочка в дрібну червону клітинку, чорні штани, до яких легко чіпляється різноманітне дрібне біле сміття, синя краватка, а защіпка для краватки і текстильний пояс – із логотипчиками. Все як належить. А обличчя Яркове густо вкрите ластовинням, що форменним стилем не передбачено. Ярко може працювати у будь-який час – так зазначено в його анкеті. Найчастіше він працює зранку – це його пора, найкраща нагода для відвертої розмови зі світом. Ні на що не проміняти той час між сьомою і восьмою ранку, коли в дерев’яній церкві за річкою дзвонять на утреню. Ярко, збираючись вдома на роботу, не може цього чути, але він об’ємно відчуває поклик всією шкірою. І дарма, що з вікна дзвіниці видно стереоколонки, коли підійти близько – Яркові все одно здається, що звук настільки правічний і владний, що навіть круки в небі розгойдуються в його ритмі. А світ повний також інших звуків.

Катерина Калитко. Вищезгадане (уривок)

Чудеса алієнізації

У мене пухлина в голові. Це не знущальний жарт Ніна, а медичний діагноз. Зараз би Нінові пожартувати — то це від того, мовляв, ти така дурна! — але він лячно серйозний і мовчить. Правильніше казати — пухлина в мозку, але це звучить занадто медично і фаталістично. А так — вавка в голові. Ніби все жарт.

Я сиджу на старій фарбованій табуретці у коридорі лікарні і матляю ногами. Вікно важко дихає спекою, втягуючи і відпускаючи квітчасту фіранку. Нін у кінці коридора розмовляє з лікарем. Я не чую їхніх голосів. Рівно посередині між мною і ними стоїть лисий фікус у розсохлому фанерному ящику, і з нього рудим, у колір лінолеуму, струмком цебенить вода. Блимає, гуде і дзижчить одна довга сухотна лампа денного світла, невідомо чому ввімкнена серед сонячного післяполудня. Вся ця картинка добре виглядала б у якомусь психоделічному маломовному кіно. Нін лунко простує до мене коридором. Він у легких білих штанях. Ні, це не Ріо-де-Жанейро, це просто традиційна літня мода у Вищезгаданому.

Момо Капор. Ґліґор Вері Найс

Кажуть люди на Цемерному, що Ґліґор, прозваний Вері Найс, повернувся з Америки голим як палець. Все, що він заробив, були три золотих зуби, що світилися крізь темну герцеговинську ніч, наче три мерехтливі свічки.

Кажуть люди на Цемерному, що тих три золоті зуби поблискували так аж до тридцять п’ятого року, поки самі не випали і Ґліґор Вері Найс не продав їх дубровницькому ювеліру Шумі Гуцевичу, аби під час посухи купити два мішки жита і ношені окуляри.

Кажуть люди на Цемерному, ніби Ґліґор Вері Найс оповідав, що в Чикаго такий густий смоґ, що можна забити у нього цвях і повішати кожуха. Питали його потім люди на Цемерному, чи вивчив він тамтешню мову, а коли сказав, що знає її, ніби рідну, запиталися, як у них називається виделка. Ґліґор Вері Найс думав, думав, і врешті-решт заявив: нічого дивного, що він не може пригадати, адже в Америці ніколи не брав її до рук, отако береш у ліву руку кусень хліба, а правою загрібаєш, та й жери собі!

Момо Капор. Білосніжка

Однієї новорічної ночі, не пригадую вже, котрої саме, я вийшов на вулицю перед ранком. То було в ті давні часи, коли ще падав сніг і ялинки були справжні, а не пластикові.

Вулиця була всіяна битим склом і барвистими картонними упаковками. Мені раптом здалося, що бачу в снігу впалу, загублену зірку.

Чи я казав, що вулиця була пуста, і біла, і довга, і тиха?

Тоді я побачив, як вона іде назустріч мені.

Момо Капор. Бре

Останніх десять днів у Белґраді мешкала моя давня приятелька, принцеса Єлисавета Караджорджевич.

Вона приїхала побачити місто, в якому народилася. Їй люб’язно показали Білий Двір. Вона пройшлася садами і парками, в яких бавилася ще дівчинкою. Помолилася у церкві за душі своїх предків.
На її чорному солом’яному капелюшку з широкими крисами постійно в’янули жовті квітки, яких вона назбирала на Косовому Полі.

На відміну від парвеню, що збагатіли за одну ніч і тепер, коли вертаються до Белґраду з великого світу, мають повну пазуху нарікань на всіх і все, Принцеса закохалася у це місто. Полюбила, каже, людей, вулиці, променади, нашу їжу і триб життя…

Коли ми з нею познайомились дванадцять років тому в Нью-Йорку, я відкрив їй таємницю, що малим цілував кожну жабу, яку лише вдавалося впіймати.

- Нащо ж ти цілував жабів?

- Про всяк випадок! – казав я. – Ніколи не знаєш, коли саме якась жаба перетвориться на принцесу.