Hello world!

Вітаю знайомих і незнайомих.

Я маю намір зосереджувати тут свій доробок останнього часу, тож ласкаво прошу всіх, кому це може бути цікаво.

Катерина

катерина калитко. любов старих

* * *
Це любов старих, що розгладжують одне одному
Зморшки найпотаємніші.
Не запитуй, скільки мені,
І не кажи, що мало.
Я вислизаю з ліжка, коли у кімнаті темно,
І задихаюсь від пристрасті під жарким покривалом.

У вазонок з різдвяником встромлена кісточка апельсинова.
Я сподівалася паростка і забула про неї.
Скільки б не було років – старіє це знесилення.
Не зазирай у дзеркало.
Не роздягай мене.

Це щоразу боязко вдихнути і раптом розсипатись.
Між сторінками гербарію пасмо твого волосся.
Ти підняв мене з пороху.
Отже, тепер неси.
Зернятко у вазонку проростає на осінь.

Це любов старих опівдорозі на цвинтар.
Не питайся мене про вік, бо це – однаково все.
Я відчиняю кватирку.
Я гукаю: - Лови!
І хлюпає об асфальт зморщене чорне серце.

 

Мірослав Крлежа. Вітри над провінційним містом

Аж п’ять днів поспіль дув південний вітер. Пустельний, жаркий, нестерпний. Був недільний післяполудень, старомодний, злиденний, яким лише може бути післяполудень в малому провінційному містечку з однією-єдиною широкою вулицею: від залізничної станції до цегельні і від військового шпиталю до газового заводу. У безнадії, як тварини у звіринці, люди ходили цілий післяполудень від станції до газового заводу і від військового шпиталю до цегельні, схиливши голови, охоплені ситим сном, як нагодовані воли.

Славний бронзовий вершник-генерал на центральній площі тьмянів із віддалі, як примара; омнібус готелю «Янє» вертався порожнім від післяобіднього потяга, тільки ліврейний готельний служка вільно простягнувся на потертих плюшевих сидіннях і, дивлячись у золотаве овальне дзеркало, що танцювало на задній стінці омнібуса, весело видушував свої вугрі та прищики, кривляючись як мавпа.

катерина калитко. Бог у місті

Мене мають поховати у неділю. Неділя – не надто вдалий час для траурної церемонії. Але що вдієш, коли я померла в п’ятницю, та ще й в таку спеку – далі тягнути нема куди. Я ніколи не вміла холоднокровно планувати свої вчинки на багато днів уперед. Отак і померла цілком несподівано, ввечері у п’ятницю, підозріло тихо, та ще й посеред літа, коли більшість порядних громадян отримує відпустки і вирушає на відпочинок.

Найгірше зараз моєму чоловікові. Коли я вже з подивом розглядала сама себе, стоячи за два метри від ліжка, – геть як в кіно, – він ще приніс мені теплого питва і хотів поправити плед. Тепер він аж синій якийсь, плаче, як дитина. Варто було б сказати сину, щоб був уважним, не дозволяв батькові пити забагато валокордину, але як сказати, щоб не перелякати їх остаточно? Сиджу оце в кріслі, за звичкою підібгавши ноги, і дивлюся, як чоловік ридає на колінах біля моєї постелі, розгойдується, мов сновида, охоплює руками голову. Бідний мій, бідний. Я б навіть повернулася в своє тіло, аби його заспокоїти, але воно, здається, вже трохи схололо і якось зменшилося – я не влізу назад. Боляче в цій ситуації те, що я не можу, скажімо, погладити його по щоці, поправити волосся, поцілувати. Вірніше, я можу, але він цього не відчує. Це дуже погано. Щось мушу із цим вирішити.

катерина калитко. тут чи з собою

Є такі паскудні думки, що люблять відвідувати кілька голів одразу. Вони вміють здаватися до біса вдалими, тому ті, кого вони навідали, довго огранюють їх, одночасно повторючи в різних місцях землі – а інколи навіть через стінку! – одне й те саме своїми словами. А іноді, що цікаво, тими самими словами. І от спробуй комусь потім довести, що це твоя думка, маленький сірий шматочок мозку, вийнятий з твоєї голови, а не вкрадений із сусідської. Є щасливі люди, яким вдається вирахувати цих негідниць майже одразу : вони проганяють їх з ганьбою і не підпадають під їхню владу. А ті, чию пильність приспано милими писками таких думок, довго колишуться на хвилях захоплення ними, поки не чують підступу нюхом, хапаються за дрючка – ах ти! – а думка зареготала і дременула геть, виблискуючи п’ятами і ховаючи в пазусі кавалок тебе. Так, ці думки схожі на циганок. Яркові лише сьогодні зранку одна така нашептала, що любов обминає тих, хто її прагне, зате нав’язується тим, хто про неї й думати забув. Ярко радий був би вважати це власним відкриттям, осягненням бодай якоїсь правди – за двадцять сім років годилося б мати у своєму духовному портфоліо хоч трохи серйозних надбань – але його, виявляється, з чимось подібним випередив Шекспір. Сам Шекспір! Ярко іде на роботу пішки і розуміє, що йому хочеться полаятися вголос із першим зустрічним, але це так само нереальна процедура, як і вихід на зв’язок з марсіанами шляхом стукання зубною щіткою по батареї.

Ярко працює в місцевому МакДональдзі. У шафці на роботі чекають на нього сорочка в дрібну червону клітинку, чорні штани, до яких легко чіпляється різноманітне дрібне біле сміття, синя краватка, а защіпка для краватки і текстильний пояс – із логотипчиками. Все як належить. А обличчя Яркове густо вкрите ластовинням, що форменним стилем не передбачено. Ярко може працювати у будь-який час – так зазначено в його анкеті. Найчастіше він працює зранку – це його пора, найкраща нагода для відвертої розмови зі світом. Ні на що не проміняти той час між сьомою і восьмою ранку, коли в дерев’яній церкві за річкою дзвонять на утреню. Ярко, збираючись вдома на роботу, не може цього чути, але він об’ємно відчуває поклик всією шкірою. І дарма, що з вікна дзвіниці видно стереоколонки, коли підійти близько – Яркові все одно здається, що звук настільки правічний і владний, що навіть круки в небі розгойдуються в його ритмі. А світ повний також інших звуків.

катерина калитко. змова дерев

  Змова дерев
І скажу тобі так: ці дерева вкрадуть наші сни.
Вогке дно і грузьке у тутешніх сердець та містечок.
А дерева не сплять. Ми виходимо в сад, і вони
Нас безлистими пальцями мовчки хапають за плечі.

Темні пазурі гострі і рани на тілі тонкі.
Проростають крізь нас ці дерева й не гояться з віком.
Це ж бо ми, це ж бо ми, що взяли собі їхніх батьків
На ліжка і комоди, на мисники, двері та вікна.

В дерев’яному ліжку із різьбленням у головах,
Що його п’ятий рік доїдає настирливий шашель,
В казанкові грудей перемішую ребрами кашель
І кажу:
- Утікай,
Через сад, де висока трава,

До ріки...
Але пізно.
Вартує на березі човен.
Дерев’яний хребет йому річка ламає і студить.

Я хотіла би знати в обличчя те дерево, що
Крізь холодний туман припливе
І наступить на груди.

 

катерина калитко. шпиталь при залізниці

 
                  *   *   *
Відживати повільно, як масло повзе по ножі,
Мігрувати містами, де зранку проспати воду,
Чи гойдатись в метро, і, долаючи сім тяжінь,
Відлітати туди, де сонця з океану сходять.

Відкрокуєш подалі, тоді відкоркуєш ті
Сім святинь, що лишились тобі в подорожній спадок,
І на лавці забудеш свою парасолю й тінь,
По обличчі мовчання розмажеш, немов помаду.

І повільно підеш із конвертом в пустих руках,
Трохи зимно, а втім вегетація дуже рання.
Тільки пташка у серці, а в тім’ячку пташки – цвях.
Тільки камерний хор в нашій камері сподівання.

 

катерина калитко. провінція

  *  *  *
Рідне місто на пам’яті, наче прищепка
На білизняній чорній старій мотузці.
Я б хотіла впізнати оте горище,
Де сховала одну із найкращих тут

Світлих доль. Таку, що ніколи не плаче,
З самими джокерами в рукаві.
Гірко пахнуть на вікнах в людей калачики,
І стікає на воду, неначе віск,

Тінь од міста. І сонце до бані храму
Розбиває свій бік, як яйце-райце.
І рівнина, рівнина, як рана рвана
Довкола болючого епіцентру – 

Себто мене.
У легенях пилу – стане на глинобитну фортецю.
Чи замуровуйся, чи терпи.
Все на одне, бо усе – мистецтво.

Заглядаю в місто, як в чорну скриню:
Де ся діла, доле, до курвої мами?!
Я іду слідами своїми старими.
Озираюсь на тінь свою – а нема.

 

Катерина Калитко. Вищезгадане (уривок)

Чудеса алієнізації

У мене пухлина в голові. Це не знущальний жарт Ніна, а медичний діагноз. Зараз би Нінові пожартувати — то це від того, мовляв, ти така дурна! — але він лячно серйозний і мовчить. Правильніше казати — пухлина в мозку, але це звучить занадто медично і фаталістично. А так — вавка в голові. Ніби все жарт.

Я сиджу на старій фарбованій табуретці у коридорі лікарні і матляю ногами. Вікно важко дихає спекою, втягуючи і відпускаючи квітчасту фіранку. Нін у кінці коридора розмовляє з лікарем. Я не чую їхніх голосів. Рівно посередині між мною і ними стоїть лисий фікус у розсохлому фанерному ящику, і з нього рудим, у колір лінолеуму, струмком цебенить вода. Блимає, гуде і дзижчить одна довга сухотна лампа денного світла, невідомо чому ввімкнена серед сонячного післяполудня. Вся ця картинка добре виглядала б у якомусь психоделічному маломовному кіно. Нін лунко простує до мене коридором. Він у легких білих штанях. Ні, це не Ріо-де-Жанейро, це просто традиційна літня мода у Вищезгаданому.

Момо Капор. Ґліґор Вері Найс

Кажуть люди на Цемерному, що Ґліґор, прозваний Вері Найс, повернувся з Америки голим як палець. Все, що він заробив, були три золотих зуби, що світилися крізь темну герцеговинську ніч, наче три мерехтливі свічки.

Кажуть люди на Цемерному, що тих три золоті зуби поблискували так аж до тридцять п’ятого року, поки самі не випали і Ґліґор Вері Найс не продав їх дубровницькому ювеліру Шумі Гуцевичу, аби під час посухи купити два мішки жита і ношені окуляри.

Кажуть люди на Цемерному, ніби Ґліґор Вері Найс оповідав, що в Чикаго такий густий смоґ, що можна забити у нього цвях і повішати кожуха. Питали його потім люди на Цемерному, чи вивчив він тамтешню мову, а коли сказав, що знає її, ніби рідну, запиталися, як у них називається виделка. Ґліґор Вері Найс думав, думав, і врешті-решт заявив: нічого дивного, що він не може пригадати, адже в Америці ніколи не брав її до рук, отако береш у ліву руку кусень хліба, а правою загрібаєш, та й жери собі!

Момо Капор. Білосніжка

Однієї новорічної ночі, не пригадую вже, котрої саме, я вийшов на вулицю перед ранком. То було в ті давні часи, коли ще падав сніг і ялинки були справжні, а не пластикові.

Вулиця була всіяна битим склом і барвистими картонними упаковками. Мені раптом здалося, що бачу в снігу впалу, загублену зірку.

Чи я казав, що вулиця була пуста, і біла, і довга, і тиха?

Тоді я побачив, як вона іде назустріч мені.

Момо Капор. Бре

Останніх десять днів у Белґраді мешкала моя давня приятелька, принцеса Єлисавета Караджорджевич.

Вона приїхала побачити місто, в якому народилася. Їй люб’язно показали Білий Двір. Вона пройшлася садами і парками, в яких бавилася ще дівчинкою. Помолилася у церкві за душі своїх предків.
На її чорному солом’яному капелюшку з широкими крисами постійно в’янули жовті квітки, яких вона назбирала на Косовому Полі.

На відміну від парвеню, що збагатіли за одну ніч і тепер, коли вертаються до Белґраду з великого світу, мають повну пазуху нарікань на всіх і все, Принцеса закохалася у це місто. Полюбила, каже, людей, вулиці, променади, нашу їжу і триб життя…

Коли ми з нею познайомились дванадцять років тому в Нью-Йорку, я відкрив їй таємницю, що малим цілував кожну жабу, яку лише вдавалося впіймати.

- Нащо ж ти цілував жабів?

- Про всяк випадок! – казав я. – Ніколи не знаєш, коли саме якась жаба перетвориться на принцесу.

Міленко Єргович. Бібліотека

Зачуєш свист над головою, потім проминуть дві-три напружених секунди, а тоді внизу, десь у місті, пролунає вибух. Із твого вікна завжди добре видно це місце. Найперше високий, тонкий стовп пороху, що перетворюється на дим і вогонь. Ще якусь мить чекаєш, аби визначити, про який дім йдеться. Якщо пожежа буде повільна й лінива – отже, підпалило хату якогось сіромахи. Якщо вогонь здіймається великою синьою кулею, тоді горить чиясь любовно відремонтована мансарда з лакованою дерев’яною обшивкою. Якщо палає довго й рівно, то це дім багатого міського ґазди, повний старовинних масивних меблів. Але якщо полум’я шугне вгору зненацька, дике і безладне, ніби коси Фарри Фосетт, і ще швидше зникне, залишаючи тільки клапті попелу, які розносить вітер над містом – ти знаєш, що це щойно згоріла чиясь домашня бібліотека.