У Дрездені
(Містер Ву-Сан-Пей цікавиться сербсько-хорватським питанням)
Дрезден – це місто, де королівські статуї тримають у руках книги, а королі носять неймовірні титули на кшталт «мудрий» чи «справедливий». Дрезден – місто, з яким мене пов’язують пряники, тісто яких пахло очищеним медом; тож коли згадую про ті темно-жовті медяники, довкола мене починають дзижчати спогади з раннього дитинства, низько і важко, як бджоли, що повертаються у вулик, несучи пилок. Із Дрезденом пов’язує мене й спогад про одного, покійного вже, приятеля з гімназії; його дядько загинув під час боксерського повстання у Китаї, а бабця в нього була дрезденка. І коли після одного Великодня він повернувся від бабці, я написав замість нього домашній твір «Моя подорож у Дрезден», за який він отримав «відмінно»; наш учитель прочитав цей твір уголос перед цілим класом, на моє тихе задоволення. То був мій перший великий літературний успіх! Пригадую, в тому творі я зазначив, ніби Дрезден – це німецька Флоренція, а Цвінґер – прекрасна «незавершена барокова будова». І тепер, стоячи біля дрезденського Цвінґера, я несподівано згадав і той домашній твір, і свого покійного товариша, і що Дрезден – «німецька Флоренція», а Цвінґер – прекрасна «незавершена барокова будова». Згадав і Шопенгауера, мого старого ментора, який збирав маргаритки на дрезденських галявинах і побивався над вузькими горизонтами своєї порцелянової доби, геть закритої склом, ніби якийсь келих у бідермаєровій вітрині. В такому інтимному і теплому настрої, в атмосфері старих і добре знайомих подій та речей мене знайшов пан Ву-Сан-Пей, і тут же запитав мене, де є Цвінґер.
Як порядний європеєць, значно ближчий до Цвінґера та Дрездена, ніж пан Ву-Сан-Пей, який, врешті-решт, не їв дрезденських медяників у дитинстві, не був учнем філософа з цього міста і не писав домашніх творів про Цвінґер, «прекрасну барокову будову», я познайомився з ним і, ніби мешканець-господар тутешніх місць, цілий день говорив йому про Європу. Про Нашу Європейську Історію, про майбутнє Нашої Європи, висловлювався щодо проблем європейської культури. Синтетично, інтегрально. Коли цього-таки вечора він довідався, що я не німець і, більше того, взагалі не європеєць, він був страшенно здивований.
- Он воно як! Не німець? А звідки ж Ви тоді?
- З Югославії, пане Сан-Пей!
У ту мить і в тому настрої мені просто здалося дурницею провокувати самого себе і казати пану Сан-Пею правду. Я забув, що існує сербсько-хорватське питання і що немає Югославії, натомість існує ЕсХаЕсія. Саме так, як у Відовданській конституції : Королівство Ес-Ха-Ес. Бо, зрештою, немає держави, що звалася б інакше, тільки оця. Отже: королівство ЕсХаЕсія. Не маючи наміру провокувати, я все ж брехав у інтересах якогось уявного югослов’янства, в глибині душі усвідомлюючи, що брешу огидно і дурю китайця. Одночасно я згадав і про те, що ми отак брешемо і дуримо цілий світ, і самі себе, переконуючи, ніби існує те, чого нема вже шістдесят років; і я лише зітхнув. Мені бракло волі, щоб не брехати. В основу югослов’янства знову лягла ще одна брехня.
- О, єс! Єс! Чехославія! Очільник республіки – пан Бенеш-Масарик!
- Ні, ні, пане Ву-Сан-Пей! Ви переплутали! Югославія – це не Чехославія. Чехославія – це Чехословаччина. Словаччина, Словенія, Славія, Славонія, Югославія, Чехословаччина – все це різні землі, різні народи, різні держави.
- Дивовижно! Справді? Все так однаково звучить! Панславія!
Трохи раніше ми обговорювали проект пан-Європи Куденгофе-Калерґі, про який пан Ву-Сан-Пей читав кілька днів тому. Це прагнення гігантського синтезу було поглядом з азійської перспективи. Калерґі по матері японець, а всі ми, псевдослов’яни, маємо більш чи менш вузький монгольський розріз очей. Панслов’янство, таким чином, мало би азійське коріння. І яким би симпатичним та близьким не був мені такий стан речей, я згадав про наші місцеві ес-ха-ес диференціації та не зміг змовчати.
- Панславія – це якась романтична міщанська ілюзія з минулого століття, пане Ву-Сан! Югославія – це не Чехославія. Чехославія – республіка, а Югославія – королівство. Ота республіка Чехославія від королівства Югославія знаходиться на віддалі в п’ятсот кілометрів. Це дві держави! Дві держави, так само, як Бенеш і Масарик – дві людини. Це двоє міністрів і двоє філософів. Кожен із них має власну, особливу філософію.
- Вибачте, – промовив китаєць доброзичливо. – Я не хотів образити Вас. Але Ви повинні зрозуміти, вельмишановний, дорогий друже, що з нашої китайської дистанції в десять-п’ятнадцять тисяч кілометрів оті ваші п’ятсот кілометрів не роблять великої різниці. З такої відстані, може статися, і двоє осіб здадуться однією! – додав пан Ву-Сан-Пей добромисно, але з ледве помітною іронічною інтонацією, аж я ледве утримався від сміху.
Він думав, що образив мене і, щоб заповнити паузу (але більше з дивної чемності), докинув запитання, сповнене вдаваної цікавості:
- Отже, ви з Югославії? З Югославії? Так? Хе-хе!
- Хе-хе! (Мені було ясно, що він і гадки не має, де насправді може бути ця Югославія, і через це я ще раз засміявся, голосніше. Смішно, авжеж, смішно, коли хтось не знає про Югославію. Хехе!)
- Хе-хе! Ніяк не можу пригадати, де б це могла бути ваша Югославія. Погано даю собі раду з повоєнними кордонами! Зараз у Європі все поставлено на голову!
- Зараз дещо у Європі поставлено на своє місце, мій пане, – промовив із мене патріотичний голос Версальського договору, якому я рішуче противлюся від першого дня його підписання; а зараз дискутую сам із собою, розмовляючи з китайцем. – Югославія – це балканська держава, пане! Балкани!
Блакитний, розгублений, риб’ячий погляд Ву-Сан-Пея давав зрозуміти, що він вже чув про Балкани, але серед цих незліченних півостровів та островів у Європі ніяк не може зорієнтуватися і губиться в тумані. Так само європеєць загубиться в тумані, зустрівши імена: Тон-кінг, Хай-нан, Шан-тунг, Ляу-тунг, Бал-кан. Тож ми підвелися, підійшли до географічної карти в холі готелю, і я докладно пояснив пану Ву-Сан-Пею, що таке Балкани і де насправді знаходиться Югославія. Пояснюючи китайцеві географічне положення нашої країни між Віднем і Константинополем, я вкотре із впертою очевидністю зрозумів, як глупо, схематично і обмежено ми вчимо географію по європейських школах. Ми уявляємо Європу незаперечним центром світу, і все інше для нас другорядне, як і для угорських дітей було маловажним усе, що не Magyarország. Для пана Ву-Сан-Пея Європа була гроном, підвішаним до Іберії, і під час географічного екскурсу я дуже тонко відчув умовність нашої європейської перспективи. Ось тут стоїть пан Ву-Сан-Пей, з тисячами і тисячами років своєї багатої історії, яку ми навіть осягнути не можемо. Китайська стіна, фантастична архітектура, неозорі поля чаю, рису, виробництво туші, лаку, фарб, шовку, старовинні цивілізації з мудрими релігіями, газовим освітленням і друкованими книгами у нашу дохристиянську добу, знання компасу, колоніальні захоплення по той бік Тихого океану, порцеляна, майоліка, повітроплавання, астрономія, лірика, а тут я представляю цивілізацію роману Загорки «Відьма з Грича» і «Товариство хорваток графині Катаріни Зринської». І, звісно ж, я – центр Європи і дивуюся, що пану Ву-Сан-Пею незрозуміло, що місто, в якому я мав честь народитися, є центром світу та цивілізації.
- Отже, Балкани? Це цікаво! А чи дозволите мені запитати, якої Ви національності?
Я відчув, як мене заливає нагла кров.
Мені завжди незручно, коли питають, якої я національності. Бо й справді! Якої ж я все-таки національності? У початковій школі, коли ми били вікна на вокзалі, кричали «фу-ууу» бану угорському і були героями, як Стєпко Грегоріанець із «Ювелірового скарбу» – тоді я був хорватом, соратником Старчевича і Кватерника, незламним послідовником хорватської максималістичної програми. Самохорватом. Надхорватом. Пізніше, у час Рієцької резолюції, ми обзивали Ракоці баном-голодранцем, ми були компромісними схоластами в інтересах сербо-хорватів, а Джуру Шурміна, батька нашого і головного мудреця Батьківщини, носили на руках. Згодом ми стали лібералами, космополітами, прогресивними, індиферентними щодо національного визначення, і читали «Звоно» Мілчека Мар’яновича, прозваного Герценом.
Ми бували югославами у вужчому сенсі, в тому числі й в так званому культурному, також кожен із нас тягнув за собою на мотузці гіпсову копію чалого коня з Марком-Королевичем верхи на ньому, презентуючи таким чином скульптора Мештровича і весь наш народ. «Наша прекрасна батьківщина» була для нас у той час просто арією із Доніцеттієвої «Лючії ді Ламермур», а іллірійцями ми вважали і кочівників, і фракійців, i валахів, каноніків, і ціле австрійське шляхетське чорно-жовте товариство на чолі з фон Гаєм. Ми були сербами, месниками за Косове поле, чи панслов’янами, тож про слов’янство говорили як про органічну цілість. Ми слов’яни! Від Аляски до Стенєвца! Ми гусити, божі воїни; ми Підбийп’яти і Кмітиці, ми пан Володиєвський і Достоєвський! Ми Толстой і Соловйов! За часів Австрії ми не визнавали хорватів, не хотіли знати нічого про цих францисканських чорно-жовтих виродків і брехали за кордоном, що ми серби. (Пригадую, як одного разу цілий пообід сварився з якимось геодезистом на французькому кораблі, намагаючись пояснити йому, що я НЕ австріяк, а хорват. Я говорив йому про італійську Ломбардію у п’ємонтські часи, про гноблені Ельзас і Лотарингію, але той чоловік не міг збагнути, хто я такий. Тоді я темпераментно випалив, що я серб, і він це одразу зрозумів і виголосив комплімент нашій славній артилерії. Отже, ми були серби, убивці Обреновича, месники з Косового поля, п’ємонтці! Але, тоді з нами стався і той П’ємонт, і сьогодні – звісно ж – ми більше не п’ємонтці. Пережили ми й панслов’ян графа Бобринського, Врангеля, Распутіна, Миколу, і нам мало що з того лишилося. Що ж ми тепер таке? Австро-Угорщина пропала, тож ми вже більше не австро-угорці. Ми не серби, бо навіщо брехати, що ми – вони, коли ми – не вони! Ми не югослави, бо якщо югослов’янство – це те, чого прагне воєвода Степа Степанович або один з югослов’янських монополістів Юріца Деметрович, хіба розумна людина сьогодні захоче поруч із ними бути югославом? Нам залишається хіба що посипати голову попелом і повернутися під крило того неймовірного і спаплюженого хорватства, на честь якого Стіпіца Радич виголошує один і той же п’яний тост уже тридцять років.
- Якої я національності, пане Ву-Сан-Пей? Я – хорватський конвертит.
(Хотів спочатку сказати китайцеві, що взагалі не належу до жодного народу. Що належу до певної мовної області, яка ще не кристалізувалася. І ще була в мене думка збрехати, що я серб. Він тоді вклониться моєму сербству, виголосить кілька компліментів на честь «нашої сербської артилерії» і все набуде міжнародно коректного вигляду, в цілком женевському дусі Ліги Націй).
- Як цікаво! Ви хорватський конвертит? А що це означає? Я ніколи не чув про таку релігію!
- Хорвати, містер Ву-Сан – то народ, а не релігія. Це тіло без кісток. У нас навіть сірники продають з пропагандистськими написами про те, що ми народ без національності та тіло без кісток. У нашій столиці по ресторанах висять плакати, що публічно закликають хорватів говорити хорватською. І я один із тих, хто зрікся свого народу, а потім, в цю епоху національного відродження – повернувся і прислухався до голосу хорватських ресторанних плакатів. Сьогодні я знову розмовляю хорватською! Хорватство, отже – ще й питання мови.
- Це неймовірно цікаво! А ви що, говорили перед цим кельтською, як ірландці?
- Ні, пане Ву-Сан! Ми говоримо сербською. Сербською! (Я хотів сказати «югославською», але мені здавалася ідіотичною така безсоромна брехня. Бо ж поміж стількох югославів не існує югославської мови!).
- Сербською! А це цікаво! Але Ви, здається, – якщо не помиляюся, – сказали, що Ви з Югославії?
- Так! Я з Югославії. Але Югославія – багатонаціональна держава. Це держава, яку складають різні народи, а серед них є серби і трохи хорватів.
- Про сербів я чув! Вони мають славну артилерію. І, здається, ще одного скульптора, який був пастухом, як і Джотто, до шістнадцяти років. Отже, Ви насправді із Сербії, пане? То є Богом обдарована земля.
- Ні! Я не з Сербії! Я з Хорватії. Точніше, із Сербо-Хорватії. Або з Хорвато-Сербії. Вірніше, з ЕсХазії (Словенців я навмисне опустив, щоб третім проблематичним «С» не завести китайця остаточно у безвихідний лабіринт нашого державотворчого питання). Із Сербо-Кроації! З Кроато-Сербії!
- Отже, Ви таки не з Югославії?
- Звідти! Я з Югославії! Але у нашої держави багато назв.
- Тоді виходить, що ваш народ – багатоіменний народ, а ваша держава – багатоіменна держава? Дивно.
- Ми так само багатоіменні, як ті британці з Канади й Техасу, що є американцями і канадійцями, але не англійцями. Одна мова, дві нації. Як провансальці та ельзасці. Бельгійці й корсиканці. Фламандці та голландці. Данці та мешканці Ганновера. Шведи та норвежці!
- Як же у вас в Європі все заплутано!
- Ет, містере Ву-Сан, то наша столітня культура так заплутала цей народний Вавилон.
- Ну добре. Ви кажете, що говорили сербською і що перестали говорити сербською. А якою розмовляєте тепер?
- Хорватською! Тепер я розмовляю хорватською. Сербство – це держава та артилерія, а хорватство – то колишня держава, ось тільки у ті часи ще не було артилерії. Це ж було тисячу років тому.
- Справді? Як же тоді відрізняється сербська мова від хорватської?
- За наголосами, пане Ву-Сан! Серби наголошують перший склад, а хорвати зазвичай – другий або третій. Або навпаки. Є ще також певні «кількісні» відмінності у вимові кінцевих голосних (старий середньовічний звичай, з модерними особливостями наголошування), але цю специфіку може розрізнити тільки сербсько-хорватське вухо.
- Тоді, виходить, це якийсь вид абсолютно суб’єктивного, вашого народного розрізнення наголосів? Чи існують для ваших наголосів особливі позначення?
- Існують, але тільки у старовинних книгах, що їх бережуть кілька великосвящеників як особливу таємницю.
- Тоді виходить, що цей ваш наголос – дивовижна містерія?
- Так! Саме так.
- І це єдине, що відрізняє одних від інших?
- Та не тільки це. Нас розділяє ще й Бог.
- Як це бог? Та ж бог по всьому світі об’єднує людей, а не розділяє їх!
- Та, бачте, у нас якраз навпаки. На сербських банкнотах надруковано девіз: «Бог береже Сербію!». А хорвати вірять, що Бог з ними: «Бог і хорвати!». Ще не вирішено, на чий бік схилиться Бог. На хорватський чи на сербський.
- Мені цього не збагнути! То двоє богів і один народ чи два народи та один бог?
- То два народи і один Бог.
- Дивно. Тоді як може один бог розділяти два народи?
- Може. То дві церкви і один Бог. Хорвати вірять, що жінка може народити дитя, будучи незайманою, а серби із власного досвіду стверджують, що це неможливо. Ще жодна сербка досьогодні не змогла народити незайманою.
- Хорватки таке можуть? То неймовірно, фантастично! Це якась езотерична секта, ці ваші хорвати!
- Так! Ці два догмати розкололи хорватів та сербів на два табори. Боротьба довкола жіночого питання триває вже понад півтори тисячі років.
- Неймовірно!
- Так! Окрім того, не вирішено ще й питання, чи це серби звільнили хорватів, чи хорвати сербів.
- Як звільнили? Це ж питання уже політичного характеру.
- Безумовно, це політичне питання. Серби окупували хорватів за допомогою своїх гармат та генералів. Вони ж мають славну артилерію, як Вам, між іншим, уже відомо!
- Отже, була війна між сербами та хорватами?
- Та, бачте, справа в тім, що між сербами і хорватами насправді ніколи не було війни. Серби хорватів звільнили, а потім одразу ж поневолили без війни. Війна почалася тільки тоді, коли вже був підписаний мир.
- Он як! Це ж парадоксально. Як може початися війна у мирний час? Але Ви кажете, що й хорвати сербів звільнили і невідомо, хто кого насправді звільнив.
- Це так. Хорвати – миротворці, ґандисти найвищого ґатунку, республіканці. Вони звільняють сербів від конституції, від артилерії та від сербської свободи. Визволені та підкорені, вони, вже як раби, звільняють освободителів ідеєю миру, республіканством, миролюбністю, таким чином перетворюючи миротворців на загарбників.
- Мені здається, що тут самі тільки протиріччя!
- Пане Ву-Са-Пей! Ви не знайомі з модерною європейською філософією. Гегель. Ви коли-небудь чули про Гегеля? Шкода. На протиріччях грунтується наш європейський розвиток і поступ. Сербська теза проголошує: я – сербство! Сир – це сербський сир, цибуля – сербська цибуля. Сербське героїчне минуле, сербська мова, сербська династія, сербський тютюн, сербська свинина, сербська літертура, сербська віра, сербський Бог. Сербський літературний вісник. А хорватська антитеза каже: я – хорватство! Перша хорватська ощадкаса, перша хорватська пральня, хорватська спілка письменників, перше гасло «Хорватія – хорватам», перша хорватська угода, перше хорватське об’єднання корчмарів, пожежників, дрібних крамарів та продавців содової води. Це антитеза. Теза і антитеза в сумі дають синтез.
- А що ж є синтез?
- Синтез – це югослов’янство! Хто не вірить у синтетичне югослов’янство, той ганебний зрадник, і хто такого зрадника застрелить, той герой, той двигун, ініціатор єднання; він геніальний державотворець, він втілює ідею єднання як Мадзіні, як Кавур. Як Светозар Прибічевич.
Так я говорив із китайцем Ву-Сан-Пеєм про динарський антропологічний тип, про панонський тип, про мораво-вардарців, про периферійні впливи ренесансу та бароко, про великий європейський шлях на Схід, про все це говорив на дещо підвищених тонах, із піднятою головою, патетично, примруживши очі, переконуючи китайця, а трохи навіть себе самого, що ми – геніальна раса, богонатхненна раса, народ майбутнього, народ молодий та обнадійливий, ніби якийсь гімназист-семикласник. А все це було неправдою, і все це було брехливим і вигаданим, як передмова до якогось ілюстрованого каталогу на зразок тих, що роблять для наших мистецьких виставок за кордоном, де говорять про десятерції, про Джотто, про пастухів, про нашу расу, про її покликання і велику пророчу місію нашого покоління.
З хорватської переклала Катерина Калитко
