Змова дерев
І скажу тобі так: ці дерева вкрадуть наші сни.
Вогке дно і грузьке у тутешніх сердець та містечок.
А дерева не сплять. Ми виходимо в сад, і вони
Нас безлистими пальцями мовчки хапають за плечі.
Темні пазурі гострі і рани на тілі тонкі.
Проростають крізь нас ці дерева й не гояться з віком.
Це ж бо ми, це ж бо ми, що взяли собі їхніх батьків
На ліжка і комоди, на мисники, двері та вікна.
В дерев’яному ліжку із різьбленням у головах,
Що його п’ятий рік доїдає настирливий шашель,
В казанкові грудей перемішую ребрами кашель
І кажу:
- Утікай,
Через сад, де висока трава,
До ріки…
Але пізно.
Вартує на березі човен.
Дерев’яний хребет йому річка ламає і студить.
Я хотіла би знати в обличчя те дерево, що
Крізь холодний туман припливе
І наступить на груди.
* * *
Світлою шкірою криги заростуть наші брами й рани.
Дощ зледенілий сиплеться у розбухлий Дністер.
Іржаві зіниці і коси руді.
Пані моя, пані,
Звідки воно, це дерево,
Що в горлі мені росте.
Торк та торк по шкірі – знати би, що то відходить.
Очі в зустрічних – білі, як ягоди омели.
Губляться дні і числа.
Птахів здуває у воду.
І чи на цьому камінні колись ми двоє цвіли?
Прозоре військо музики у серце списами коле.
У тріщинах шкіри вітер ворушить сполохані тіні.
Ходжу, босий скрипалик,
У снах чужих по околицях,
Несу темнооку скрипку
За руку, як мертву дитину.
Ще молодий, а сивий. Пані моя, пані,
Скоро зима надійде, нас на зубах розмеле.
Кожен собі фортеця. В темному підземеллі,
Звідки уже не вийти,
З каменя родиться камінь.
П’є мій голос дерево, дряпає горло віттям.
Річка пнеться на кручу, зимна і лячно тиха.
В темному підземеллі, звідки уже не вийти,
Осінь висить наді мною,
Довга й важка, як батіг.
* * *
Серце моє, пригорщ води зеленої,
висохле листя горіхове гладжу,
як руки померлих,
однією своєю,
бо в іншій –
боюся пролити –
серце ношу.
Мерзнуть пальці затерплі,
зводить судомою,
і артритні суглоби
так риплять,
як горіхи в кишені,
сухі та жорсткі.
Серце,
кому тебе дати напитись?
Чи може, зелена водо,
умитись тобою самій
і такою прозорою вийти надвір,
щоб перший ранковий голуб назустріч
крилом на друзки розбив.
Хай тоді візьме краплю мене
обважніла осіння ріка.
* * *
Все тонший панцир, все гостріший звук.
Почнеться море – не помітиш навіть,
Лише в глибоку вислизне траву
Дитяча пісня, що в руці конає.
Густе мовчання важче споглядань.
Так боляче ступати по землі нам,
Що кидається по слідах вода,
І, плачучи, хапає за коліна.
Всі ріки йдуть, а ти стоїш край них.
Вдихаєш сонну синь між берегами,
Неначе вкотре п’єш вино вини,
Різке і гостре, мов кардіограма.
Так нам і рікам боляче іти,
Що власне серце видихаєш з криком.
А кров співає, наче ти – не ти,
А ще хлоп’я, не навчене любити.
Та ломиться і в неї голосок.
В зіницях ноти гаснуть, вищі й вищі.
Ти закопаєш серце у пісок,
Щоб тут за рік повиростали вишні.
* * *
У лігвище ріки вповзає буревій.
Він чорний, наче вуж, поламаний і мокрий.
Гарячий, мов язик.
Останній, та не свій
Я замикаю дім.
Я проковтну замок.
І стану геть важка, аж вітер не візьме,
Лише старі ключі крізь серце продзвенять.
Тече, тече ріка – старий прогірклий мед,
І лігвище своє зацукрює щодня.
Тут бурі береги і листя десь на дні.
І жовті очі жаб, і тонко пахне тлін.
Вповзає буревій, і нишкне при мені,
Корчуючи мене із меду і землі.
* * *
Оце тобі сад. А більше – ані півслова.
В густому тумані голос важко бреде.
Твоє недощастя чи просто його основа.
Як можеш, то дихай – оце тобі твій Едем.
Надкушене яблуко пустить в землю насіння,
Змія у траві прошурхоче в далекий ліс.
А вени під шкірою чорні уже, не сині,
Немов під зав’язку набито у них землі.
