катерина калитко. безіменники

без дати

Блаженна приреченість перших секунд, коли
Лише дізнаєшся – і зовсім не вмієш дихати,
Як, зрештою, і прожити найближчих п’ятнадцять хвилин.
Втім, це ні, це не синонім безвиході.

Вихід тут, просто завжди один,
І ніхто не питає, чи подобається він тобі.

Одного дня – пополудні двадцять хвилин –
Ти розумієш, що всі принципи йдуть до біса.

Ви повернулися з двох паралельних воєн.
Вас – непомітно – у світі стало вже двоє.

Просто стискати його долоню тверду,
Просто куйовдити неслухняне темне волосся.
Просто кожен, щоб легше і важче йшлося,
Колись зустріне часточку Божого Духу,
Втілену в тому, хто забігає крок наперед.

Хочеш – спитаєш, він скаже, коли помре.
Хочеш – діждеш і побачиш парад планет.

Зі скасованою підозрою на божевілля,
Із контузією і лівим плечем навиліт
Я дожилася до цього глибокого серпня.
Вітер у вікна, світанки такі нестерпні.
Все холоне, ніби відключене від двохсот двадцяти.

Груші гупають об асфальт.
Я, здається, таки жива,
Отже, продовжую йти.



бездомне

Залишений наодинці із мовчанням околиць,
Із димарями й димами, врешті-решт – із зимою,
Ти думаєш: все закінчується,
Навіть ходіння по колу,
Навіть предвічний холод в Землі Королеви Мод.

Коли заніміють пальці, цей іній вповзе в судини.
Навіть з холодного пекла
колись та й знайдеться вихід.
Слід у слід крокуючи, хтось тепло дихає в спину,
А всім замерзлим на вулицях, звичайно,
насниться літо.

Фанерна різдвяна сценка підсвічена ліхтарями.
З вікон пахне корицею. Ковзанка біля мосту.
Знову комусь не спиться. В чорній віконній рамі,
Наче у павутині, б’ється жіноча постать.

Веселий рудий собака. Скрипучий ящик вертепу.
Далеке щасливе фото, підглянуте як у шпару.
Усе не повернеться завтра.
Може, ще буде тепло.
Видихнеш в небо – біло
і важко,
як той димар.

без сценарію Якби оболонка була міцніша, все було би так просто: вдарити раз колодочкою ножа, розбити дзвінку шкаралущу. Вискочиш звідти, імаго з новим диханням. Сидиш на кухні і дивишся крізь вікно, як сніг у присадку на сонці світиться. А якщо треба – біжиш, забуваєш про астму, рвеш легені морозним повітрям, біжиш і не падаєш, добігаєш до краю світу, це ж треба, ти вмієш так рухатися. Ховаєш обличчя на грудях у нього і плачеш, щасливо й тихо. А так – не вмикаєш світла, обдираєш по смужці тоненьку шкірку. Досить боляче, треба сказати. Важливо не пошкодити серцевину. Адже ти знаєш: кожному буде по вірі його. Ну от, серцевина – це віра, і вона соковитіша з віком. Від часу твого дитинства вулиці стали вужчими: ефект шагреневої шкіри витримано від і до. Ти не ладнаєш із цим зимовим сонцем, воно з’являється несподівано, наче лампу вносять у мозок. Тире таке довге, таке важке, балансуєш із ним навперейми, стаєш хисткому мостові на поренча. Але не стрибнеш. На кожному вістрі тире корчаться потрібні комусь слова. Подібні з повідомленнями про вручення сумлінна поштарка носить прямо тобі додому. Сусідка свариться по мобільному з жеком, щоб полагодили двері під’їзду: у нас тут щовечора пахне травою, хтось залишає по собі шлейф свого карнавалу. Знаєш, буває – здається, що всіх по сусідству викосила віспа. Чи там, наприклад, холера. Колись же таке бувало. Щось завжди залишається: його шарф, його цигарки. Засохлий слід від розлитих парфумів, на килимі винний корок. Темна волосина синусоїдою на білій подушці. Червоним фломастером прокреслена лінія на карті автодоріг. Подвоєні мрії про поїхати_на_море_і_там_залишитися жити. І звичайно, зимовий метелик з прозорими крилами в цій кімнаті – його подих. Навчатися переживати цей безлад, як виймати голки з-під нігтів. Як викопати колодязь голкою. Як малювати непохилу пряму під лінійку. Як написати рівний рядок десь на вітальній листівці – знаєш, він зазвичай з’їжджає униз чи задирає хвоста вгору. І я не хотіла б, щоб ми разом варили і їли щоранку вівсянку, і в цій квартирі удвох щовечора стікали медом і патокою. Важливо обдерти тонку оболонку. Коли обдереться вся – я знаю, це буде просто: волокниста тремтлива тканина віри. Торкнешся пучкою, аж здригнешся. Рани – це рани, ранки – це ранки. Так минає хвороба росту. Скоро я сама все дізнаюся, ще одна смужка шкіри – і я ні про що не питатиму.
без іменників У день, коли він їде, все втрачає свої імена. Я більше не знаю, як назвати свій дім. І двері уже не двері, і біла стіна – не стіна, Розтерзана постіль – не постіль. Тіні дерев бліді Повзуть ізнадвору, теж не маючи назв. Я пробую вголос: утома, запах, пітьма. Я пробую навіть по літерах – занурююся до дна В замшілу водойму абетки. Але імен все нема. Я хотіла би, може, поворожити: любить-не любить, Я хотіла би написати пальцем ім’я на запотілому склі. Хотіла би шепотіти, згадуючи його: руки, живіт, сідниці, вії, губи… Але сіті мої стоять порожніми в річці слів. І тоді я шукаю ключі, відмикаю потаємні шухляди, Гарячково, поспіхом, аж на пальцях лишаються садна. І нарешті знаходжу: в коробці з-під шоколаду – Мій давній голос. Там же – молочний зуб і відрізана довга коса. Проковтну свій голос, покришений, нафталінний – Співати виходить навіть, а от світ без назв не минає. Я зненавиділа б його, і наші ночі в цих стінах, Якби могла пригадати, що ж це таке – ненависть. Далі просто хрестоматійне: порвати випадкове фото. Підпалити у попільниці, дивитися на вогонь. Потім писати якісь смс. Плакати в телефон: Дай імена – дітям, речам, опорам світу мого. Відстань мене накриває важко, як холодна вода, Не пам’ятаю імені смерті, і тільки тому не помру. Він приїде. Нагадає значення слів «дата» і «календар», Виловить з річки тиші іменники доторку, руху. Назве усе відпочатку. А поки, мої речі, засинаючи, кличу вас, Кажу: ну озвіться, де ви, назвіться нарешті, хто ви. А поки я сплю, крізь мене ростуть слова. Нові, настирливі, як бамбук крізь тіла катованих.
без координат Географія має властивість не відпускати, Пити ночами кров, гризти без всякої міри. Це не тоді, як ти з указкою біля карти, А коли топоніми носиш під власною шкірою. Це коли у відпустку замість атрактивних локацій Їдеш у сморід зацькованих, сонних і злих колоній. Вмираєш від спеки в автобусі. Потім довго холонеш У ванні готельного номера. Трохи відволікаєшся. Сезонно це починає боліти, як давній шов. Ти виходиш на вулицю, вітаєшся з незнайомими. Дехто з них навіть люб’язний: О, Ви знаєте мову? Звідки це і навіщо? Чому не сидиться вдома? Кого ти шукаєш? Тощо. Кому із них розповісти, Що тут вже немає нікого, тут глухо й темно, як в лісі, Але ти завжди так рвалася у кожну таку поїздку, І носила на шиї підвісок із назвою міста. Ця грудка землі назавжди взяла й вкотилася в горло. І раптом згадаєш обличчя – з роками таке інакше! І, щоб не крапали сльози, закинеш голову вгору, І говорити не можеш. Плачеш. Яка ж дурна.
без музики Настане день, коли приховати не можна буде зовсім нічого. Імена проступатимуть на шкірі, як забуті татуювання хною. Буде втома після прогулянки містом, і дорога зворотня весь час під гору. Двері. Квартира. Крики дітей та птахів кольоровим драже сипляться у вікно. Це має бути сонячний квітень, щоб очі втомились від світла, щоб їм було легко в цій затемненій напівпорожній кімнаті, де навіть на двох забагато місця. Щоб його бліде обличчя було прохолодне, як місяць, і до нього хотілося доторкатися. Будемо лежати на підлозі і пити звичайну воду. Це так добре часом, до неї навіть не треба хліба, не кажучи вже про видовища. З нас повільно вивітриться день; тремтячі коліна, обриси, голоси. Ми нічого не забуваємо, хоча дуже майстерно могли би. Лише відпускаємо, бо на забування немає сил. І навіть не схочеться обіймів і входжень, буває ж стільки любові, щоб у ній було важко рухатися, ніби мухам в бурштині. Ніч провалиться в місто, це ж треба, яка швидка. Хіба що добре доторкатися пальцями, насолода легкого руху. Він простягає руку, під тонкою шкірою світиться плетиво синє, і кров пульсує в цілих іще венах під старими шрамами на руках. І ми раптом розкажемо одне одному те, за що нам найбільше соромно. Ну, що зібралося за живоття, кілька найпекучіших митей, про які ніколи нікому. Він довго і мовчки думатиме, потім тихо засне. Минатиме ніч. Гойднеться світло розмите у вікні сусіднього дому. Місяць покотиться вниз, кришачи край об дахи, і за горбом помре. Буде чутно, як гудуть автомобільні ресори і як річка під мостом тече. Звуків більшатиме. Стане так страшно. Кричатимуть півні. Перші, другі, а потім вже й треті. Але він, хоч і спатиме, він мене не зречеться.

About kkateryna

Катерина Калитко народилася 1982 року у Вінниці. Закінчила Києво-Могилянську академію. Журналіст за фахом. Авторка чотирьох поетичних збірок та прозової книги «М.істерія» ("Факт", 2007). Перекладає з балканських мов.
This entry was posted in Поезія. Bookmark the permalink.

2 Responses to катерина калитко. безіменники

  1. читач ми says:

    ти – не калитко. ти – ціла брама, золоті ворота.

  2. kkateryna says:

    мерсі.
    з етимологічної точки зору радше схильна розглядати себе як капшучок зі скарбом :)

Напишіть відгук

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Змінити )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Змінити )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Змінити )

Connecting to %s