катерина калитко. безіменники

без дати

Блаженна приреченість перших секунд, коли
Лише дізнаєшся – і зовсім не вмієш дихати,
Як, зрештою, і прожити найближчих п’ятнадцять хвилин.
Втім, це ні, це не синонім безвиході.

Вихід тут, просто завжди один,
І ніхто не питає, чи подобається він тобі.

Одного дня – пополудні двадцять хвилин –
Ти розумієш, що всі принципи йдуть до біса.

Ви повернулися з двох паралельних воєн.
Вас – непомітно – у світі стало вже двоє.

Просто стискати його долоню тверду,
Просто куйовдити неслухняне темне волосся.
Просто кожен, щоб легше і важче йшлося,
Колись зустріне часточку Божого Духу,
Втілену в тому, хто забігає крок наперед.

Хочеш – спитаєш, він скаже, коли помре.
Хочеш – діждеш і побачиш парад планет.

Зі скасованою підозрою на божевілля,
Із контузією і лівим плечем навиліт
Я дожилася до цього глибокого серпня.
Вітер у вікна, світанки такі нестерпні.
Все холоне, ніби відключене від двохсот двадцяти.

Груші гупають об асфальт.
Я, здається, таки жива,
Отже, продовжую йти.



бездомне

Залишений наодинці із мовчанням околиць,
Із димарями й димами, врешті-решт – із зимою,
Ти думаєш: все закінчується,
Навіть ходіння по колу,
Навіть предвічний холод в Землі Королеви Мод.

Коли заніміють пальці, цей іній вповзе в судини.
Навіть з холодного пекла
колись та й знайдеться вихід.
Слід у слід крокуючи, хтось тепло дихає в спину,
А всім замерзлим на вулицях, звичайно,
насниться літо.

Фанерна різдвяна сценка підсвічена ліхтарями.
З вікон пахне корицею. Ковзанка біля мосту.
Знову комусь не спиться. В чорній віконній рамі,
Наче у павутині, б’ється жіноча постать.

Веселий рудий собака. Скрипучий ящик вертепу.
Далеке щасливе фото, підглянуте як у шпару.
Усе не повернеться завтра.
Може, ще буде тепло.
Видихнеш в небо – біло
і важко,
як той димар.



без сценарію

Якби оболонка була міцніша, все було би так просто:
вдарити раз колодочкою ножа, розбити дзвінку шкаралущу.
Вискочиш звідти, імаго з новим диханням.
Сидиш на кухні і дивишся крізь вікно, як сніг у присадку на сонці світиться.
А якщо треба – біжиш, забуваєш про астму,
рвеш легені морозним повітрям,
біжиш і не падаєш, добігаєш до краю світу,
це ж треба, ти вмієш так рухатися.
Ховаєш обличчя на грудях у нього і плачеш, щасливо й тихо.

А так – не вмикаєш світла,
обдираєш по смужці тоненьку шкірку. Досить боляче, треба сказати.
Важливо не пошкодити серцевину.
Адже ти знаєш: кожному буде по вірі його.
Ну от, серцевина – це віра, і вона соковитіша з віком.

Від часу твого дитинства вулиці стали вужчими:
ефект шагреневої шкіри витримано від і до.
Ти не ладнаєш із цим зимовим сонцем, воно з’являється несподівано,
наче лампу вносять у мозок. 

Тире таке довге, таке важке, балансуєш із ним навперейми,
стаєш хисткому мостові на поренча.
Але не стрибнеш. На кожному вістрі тире
корчаться потрібні комусь слова. Подібні з повідомленнями про вручення
сумлінна поштарка носить прямо тобі додому.

Сусідка свариться по мобільному з жеком, щоб полагодили двері під’їзду:
у нас тут щовечора пахне травою, хтось залишає по собі
шлейф свого карнавалу.
Знаєш, буває – здається, що всіх по сусідству викосила віспа.
Чи там, наприклад, холера. Колись же таке бувало.

Щось завжди залишається: його шарф, його цигарки.
Засохлий слід від розлитих парфумів, на килимі винний корок.
Темна волосина синусоїдою на білій подушці.
Червоним фломастером прокреслена лінія на карті автодоріг.
Подвоєні мрії про поїхати_на_море_і_там_залишитися жити.
І звичайно, зимовий метелик з прозорими крилами в цій кімнаті –
його подих. 

Навчатися переживати цей безлад, як виймати голки з-під нігтів.
Як викопати колодязь голкою.
Як малювати непохилу пряму під лінійку.
Як написати рівний рядок десь на вітальній листівці – знаєш,
він зазвичай з’їжджає униз чи задирає хвоста вгору.

І я не хотіла б, щоб ми разом варили і їли щоранку вівсянку,
і в цій квартирі удвох щовечора стікали медом і патокою.
Важливо обдерти тонку оболонку.
Коли обдереться вся – я знаю, це буде просто: волокниста тремтлива
тканина віри. 

Торкнешся пучкою, аж здригнешся.
Рани – це рани, ранки – це ранки.
Так минає хвороба росту.
Скоро я сама все дізнаюся, ще одна смужка шкіри –
і я ні про що не питатиму.



без іменників

У день, коли він їде, все втрачає свої імена.
Я більше не знаю, як назвати свій дім.
І двері уже не двері, і біла стіна – не стіна,
Розтерзана постіль – не постіль. Тіні дерев бліді

Повзуть ізнадвору, теж не маючи назв.
Я пробую вголос:  утома, запах, пітьма.
Я пробую навіть по літерах – занурююся до дна
В замшілу водойму абетки.  Але імен все нема.

Я хотіла би, може, поворожити: любить-не любить,
Я хотіла би написати пальцем ім’я на запотілому склі.
Хотіла би шепотіти, згадуючи його: руки, живіт, сідниці, вії, губи…
Але сіті мої стоять порожніми в річці слів.

І тоді я шукаю ключі, відмикаю потаємні шухляди,
Гарячково, поспіхом, аж на пальцях лишаються садна.
І нарешті знаходжу: в коробці з-під шоколаду –
Мій давній голос. Там же – молочний зуб і відрізана довга коса.

Проковтну свій голос, покришений, нафталінний –
Співати виходить навіть, а от світ без назв не минає.
Я зненавиділа б його, і наші ночі в цих стінах,
Якби могла пригадати, що ж це таке – ненависть.

Далі просто хрестоматійне: порвати випадкове фото.
Підпалити у попільниці, дивитися на вогонь.
Потім писати якісь смс. Плакати в телефон:
Дай імена – дітям, речам, опорам світу мого.

Відстань мене накриває важко, як холодна вода,
Не пам’ятаю імені смерті, і тільки тому не помру.
Він приїде. Нагадає значення слів
«дата» і «календар»,
Виловить з річки тиші іменники доторку, руху.

Назве усе відпочатку.
А поки, мої речі, засинаючи, кличу вас,
Кажу: ну озвіться, де ви, назвіться нарешті, хто ви.
А поки я сплю, крізь мене ростуть слова.
Нові, настирливі,
як бамбук крізь тіла катованих.



без координат

Географія має властивість не відпускати,
Пити ночами кров, гризти без всякої міри.
Це не тоді, як ти з указкою біля карти,
А коли топоніми носиш під власною шкірою.

Це коли у відпустку замість атрактивних локацій
Їдеш у сморід зацькованих, сонних і злих колоній.
Вмираєш від спеки в автобусі. Потім довго холонеш
У ванні готельного номера.
Трохи відволікаєшся.

Сезонно це починає боліти, як давній шов.
Ти виходиш на вулицю, вітаєшся з незнайомими.
Дехто з них навіть люб’язний: О, Ви знаєте мову?
Звідки це і навіщо? Чому не сидиться вдома?
Кого ти шукаєш? Тощо.

Кому із них розповісти,
Що тут вже немає нікого, тут глухо й темно, як в лісі,
Але ти завжди так рвалася у кожну таку поїздку,
І носила на шиї підвісок із назвою міста.

Ця грудка землі назавжди взяла й вкотилася в горло.
І раптом згадаєш обличчя – з роками таке інакше!
І, щоб не крапали сльози, закинеш голову вгору,
І говорити не можеш.
Плачеш. Яка ж дурна.



без музики

Настане день, коли приховати не можна буде зовсім нічого.
Імена проступатимуть на шкірі, як забуті татуювання хною. 

Буде втома після прогулянки містом, і дорога
зворотня весь час під гору. Двері. Квартира. Крики дітей та птахів
кольоровим драже сипляться у вікно.

Це має бути сонячний квітень, щоб очі втомились від світла,
щоб їм було легко в цій затемненій напівпорожній кімнаті,
де навіть на двох забагато місця.

Щоб його бліде обличчя було прохолодне, як місяць,
і до нього хотілося доторкатися.

Будемо лежати на підлозі і пити звичайну воду.
Це так добре часом, до неї навіть не треба хліба,
не кажучи вже про видовища.
З нас повільно вивітриться день; тремтячі коліна, обриси, голоси.
Ми нічого не забуваємо, хоча дуже майстерно могли би.
Лише відпускаємо, бо на забування немає сил. 

І навіть не схочеться обіймів і входжень, буває ж стільки любові,
щоб у ній було важко рухатися, ніби мухам в бурштині.
Ніч провалиться в місто, це ж треба, яка швидка.

Хіба що добре доторкатися пальцями,
насолода легкого руху.
Він простягає руку, під тонкою шкірою світиться плетиво синє,
і кров пульсує в цілих іще венах під старими шрамами на руках.

І ми раптом розкажемо одне одному те, за що нам найбільше соромно.
Ну, що зібралося за живоття, кілька найпекучіших митей,
про які ніколи нікому.
Він довго і мовчки думатиме, потім тихо засне.

Минатиме ніч. Гойднеться світло розмите
у вікні сусіднього дому.
Місяць покотиться вниз, кришачи край об дахи, і за горбом помре.
Буде чутно, як гудуть автомобільні ресори
і як річка під мостом тече.

Звуків більшатиме. Стане так страшно.
Кричатимуть півні. Перші, другі, а потім вже й треті.
Але він, хоч і спатиме, він мене не зречеться.