* * * Міста застеляє димом. Оті береги Дрейфують в тумані і все ніяк не наблизяться. Присутність відчутніша: стискає горло, глибшає гирло, І дух небезпеки густий, як холодний слиз, Але завжди проминає. Короткий сезон визрівання земплеописних карт на дереві відкриттів. У метрополії довга зима, у колоніях просто дзвінка потойбічна тиша. Я думаю, скоро до нас мають прийти святі, Яким тут будуть вклонятися рівно чотири тижні, А потім з’ясують: вони не принесли нічого, окрім смаку до розпусних любощів, І солодких страв, яких ми не знали раніше. Їхні черепи довго іще вишкірятимуть зуби На прибережних скелях. Твій розпечений ніж Кілька разів пройдеться моїм передпліччям: новий візерунок – і все. Ці землі безплідні. Коріння дерев, які посадили ми, Шукаючи воду в глибинах, встигне зустрітися вже із нашими вибіленими кістьми. І тільки вітер із гирла все той же – дим у міста несе. * * * Трохи пам’яті, пам’яті. Море ділиться на моря. Протоплазма густішає. Це щорічний обряд: Я втікаю в пітьму, нову нарощую шкіру. Я стаю на ноги, повторюю звичне «Вірую». Всі народжують хлопчиків – може, справді війна. Я гострю свої зуби, я здавна звір-одинак. Як гаряча земля, я приймаю у лоно зерно, Проростають із нього солдатики – і виявляються сном. У Колхіді вино, у Кіммерії хліб, Серце, як зуб зміїний, отруту пускає вглиб. Кличе голос з-за моря – вітер гасить слова, Але він ще тримає, як древня іржава кітва, На мілині любові, по-старому затятої. Стільки пам’яті, пам’яті. Море до краю життя.
легкості перекладу Мій інтимний словник, зірко моя провідна. Мапа таємного острова, дивне щастя безкарне. Затонулі вітрильники піднімаються з дна. Ти не відводиш очей. Золотими, карими Дивишся, як не можна, як ніколи й ніде Більше уже не дивляться, опускаючи погляди. Втрати, міста, удачі, кілька імен людей, Що блукають світами, море на видноколі, Кілька слідів, які поволі білий ковтне пісок, Трохи ніжної солі на пересохлих вустах. Я завмираю. Не хочу жодного зайвого кроку – Звідусіль підступають темрява й німота. Рік за роком триваючи, не знаходячи слів, Пригортатись у темряві – як читати молитву. Воскресають із моря землі і кораблі. Ти очолиш флотилію. Ти привчиш мене жити.
* * * Десь є землі з теплим дощем і зеленими вже деревами, Безпечальні широкі вулиці, до моря вузенькі сходи. Думаю, рай – це знати: більше ніхто не помре, якесь майбутнє існує і – де ти зараз знаходишся. Що ти бачиш з вікна. І що взагалі ти робиш. Вичищаючи мозок від запитань, як сад від сухостою, Навіть дивуюся: стільки прожити з цією хворобою. Шкіра під сонцем, втім, швидко стає золотою, Ми усе ще буваємо схожі на Божих дітей, Очі у нас веселі, тільки от губи прокушені. Кожна маленька ранка – привід залізти в душу. Але я не збиралася. Я взагалі не про те, А про рай. Там дощ в сад прокрадається тихо. Я впізнаю навпомацки сонне твоє тепло. І, власне, цього достатньо. Ти куриш в пітьмі, ти дихаєш. На вогник твоєї цигарки злітаються НЛО.
Like this:
One blogger likes this post.
