катерина калитко. 1001

* * *
я хотіла б, щоб це було довше - тисячі й однієї усе одно
катастрофічно мало, розумієш, цього ніяк не доволі.
але це так само, як носити у пазусі кохінор
і врешті-решт збожеволіти.

я мовчу все частіше, така вже дурна порода.
замість слів у трахеї стоять березневі льоди.
та й кому я скажу, що на лівій щоці твоя родимка
переростає в прокляття мені - рідне, родинне.

але ти за своє: слухай, я щось ніяк не засну.
п’яно бродять по стелі тремтячі відсвіти фар.
і прозора твоя, неіснуюча майже ханум
знов розкаже тобі
про каліфа гаруна й візира джафара.

мої паузи довші, оповідь схожа на спів.
я ніколи не знала, як важко просте - говорити.
а зате дуже добре знайома з цим світом страхів,
де випльовуєш кісточку - і убиваєш іфрита.

а по тебе скоро прийдуть, і накриють світло рукою.
твій коштовний відбиток на подушці швидко схолоне.
як ти хочеш - щоб я за тобою пішла напролом,
чи лише перерізала собі горло у темних покоях?

і чи є в мене право забрати тебе у них,
знов принести додому, сховавши у теплу пазуху...

ніч стає густішою, гарячішою. шепочу: засни,
просто так засни.
я так поспішала, що загубила сьогоднішню казку.



* * *
або народися лялькою. він знайде тебе тоді,
коли вже й хлопчачі забавки у смітник полетять.

він тебе носить в обіймах. бачиш, каже, це дім,
оце – горнятко для кави. дивися, оце – життя,

поглянь, як у нього щедро приходить все,
чого ти чекала і вчилася жити без.
і тільки потік помалу піском занесе
ту мушлю, з якої ти слухала джаз небес.

а це твій цукровий пиріг і морквяний суп.
а це твоя подушка, тінь, золота весна.
а те, що болить – це від мудрості, просто зуб.
і досвід згодився б дитині, та де вона.

пластмасові очі в зіницях. парад планет.
дерева ще в насінинах, їм сниться сад.

візьми мою мушлю і кілька дрібних монет.
ми впали з конвеєра. холодно, ключ на старт.



*   *  *
Грудневі тижні ворушаться в банці –
слизькі, шурхітливі, живі.
На кожен твій найгірший спогад у нього знайдеться свій.

Тому своїм гірким сокровенним тепер не ділись ні з ким.
На темно-сиву бороду ранку налипли чорні граки.

І ось настають затяжні свята.
І ти стаєш – чарівний ліхтар:
Гориш, а по тобі зсередини чорним
Пише твоя гіркота.

Вогонь ізсередини каже: годі,
Ковтаєш мене як факір – вправно.

Опіки гояться, як на собаці,
Грудневі тижні ворушаться в банці.

Хіба це війна, хіба це рани,
Скільки ж можна – спогад на спогаді.



* * *
Осінь така відмінна від тієї, котра торік.
Наприклад, туман замість холоду.
Ми мало спимо, обоє.
І щось таке, для чого немає слів, стоїть у горлі,
мов крик,
Чи страх – найгірше, що може
трапитися з тобою.

Поки ти спиш, хтось конче має зайти і сказати мені:
Ти дуже схудла, бачиш, тепер
он як випирають ключиці.
Бо я, розумієш, дивлюся на себе, на тебе і думаю:
це уві сні,
І це не моє обличчя й тіло. Буває ж, таке насниться.

Довге ралі до першої крові як один довжелезний глюк.
Ну ж бо, спи на снігу, вдихай вогонь,
зведи палац на воді.

Ми не захопили в дорогу жодної з тих улюблених
Книжок, що в разі потреби
заміняють нам долю та дім.

Одначе, ми ж вижили, ми одне одним вкривалися від
Протягів і тривоги, і від нічних кошмарів.
Та онде, вже близько, на колючих лапах іде зима.
Вона павучиха із гострими жвалами,
в неї бездонний живіт,

В якому ще стільки нових ненароджених зим,
Що я навіть не буду казати тобі «Втікаймо».
Я перебрала багато днів, як патрони у магазині.
Наш острів далекий від берега.
Така от сумнівна карма.

Вени під шкірою теж – карта потойбічних річок.
Я знаю всі їхні назви, як знаю всі твої м’язи.
Я хочу перепливти безодню з твоїм ім’ям.
Мені, як не дивно, зараз потрібен надійний човен.

А човен собі вертається – останній сезонний рейс.
Ріка піднімається вгору, в серце, туди, де літо.

І я лягаю під тебе, як під типографський прес –
На мені після тебе завжди проступають літери.