Вона витрусила цигарки з пачки «Дріни» й повільно витягла срібну фольгу. Крихти тютюну висипала в попільницю на дивані й тепер покрученими пальцями ту фольгу розгладжує. На килимку з павичами й стрункими мінаретами роками повторює цей ритуал – спершу розправляє фольгу, гарненько вирівнює кожен її краєчок, а тоді згинає її, складає в трикутник, трикутник – у трикутничок… Роблячи це, промовляє сури з Корану та бачить свої вологі очі у срібному відображенні.
Терпляче складає холодну фольгу, гріє її старечими руками, надаючи їй м’якості. Час від часу запалює котрусь цигарку з купи поруч, видихає дим, а тоді довго дивиться на його прозорі хмаринки.
Фольга помалу перетворюється на блискучих птахів, яким вона довго вигинає крила.
Зробила їх сотні за кілька останніх років. Он вони – на вікні, у горщиках із гортензіями й фіалками, на дивані, на вишитих подушках…
Малий, двометровий лише диван, укритий синім плюшем і вишитими рушниками, відколи повернулася до Сребрениці – її дім і обійстя, її Боснія і цілий Світ. На тому невеличкому предметі вмеблювання під вікном єдиної кімнати в будиночку, зведеному на місці колишнього, значно більшого, а зараз облаштованому, аби тільки не мокнути й не мерзнути, вона робить єдине, що, як гадає, ще може зробити – скласти достатньо птахів, щоб бути впевненою: бодай одна якогось дня принесе звістку про них.
* * *
Було їх шестеро. П’ятеро синів та батько: Ізет, Ісмет, Мірзет, Орхан, Мехмед і Мустафа.
Підборіддя в Ізета тремтіло, ніби асфальт під буром, а руки зрадницьки втрачали силу, коли він обіймав тендітну дружину й налякану донечку, прозору, як рибка-протей, а ворожий солдат дулом відштовхував його вбік. Коли його повели, Ізет згадав зелену сливу, яку мимоходом підібрав у рівчаку. Боляче стиснув гладеньку кульку в кишені піджака, думаючи про налякану рибку-протея.
Ісмета забрали, коли пішов по воду – просто з-під іржавої труби, що ліниво сочилася червонястими краплями з Губера*, які він годинами терпляче збирав у відро. Коли двоє, скажені, як голодні звірі, вхопили його ззаду, Ісмет затремтів, мов котеня, трохи сіпнувся, а тоді завмер. Не мав очей. Були тільки двоє яблук, вирячених і прикутих до відерця, що вже майже наповнилося. Дружина чекала його вдома із сухими гарбузовими скоринками, які мала зварити у цій воді.
Мірзет біг за жевжиком у ясно-блакитній касці й вимахував сонячними окулярами. У них відбивалося море й пляжні розваги у товаристві однокласників. У відблиску скла була й перша іскра кохання. Як любив Мірзет ці окуляри, що їх батько купив йому перед виїздом на екскурсію – як перше кохання, як батьківщину – красиву й вразливу, мов квітка лілеї.
«Soldier, do you want these glasses? I’ll give it to you for a can of fish…» – біг він за упертим іноземцем, розмахуючи окулярами.
Беззубий солдат, хилитаючись на кривих ногах, підійшов зі спини й ухопив його за руку. На потворному обличчі, потонулому в шубарі з кокардою, блискучі сонцезахисні окуляри виглядали печально. Доки другий волік Мірзета до огорожі з колючого дроту, в лінзах відбивалося його перелякане лице, минуле літо, волосся, повне лискучої солі й кипарисових голочок…
Орхан у вогкій класній кімнаті, затягнутій поліетиленовими плівками й пакетами, проводив урок малювання. Тонкі дітлахи, яким уже давно не випадало заморити черв’ячків у животиках, втомлено виводили лінії на клаптях паперу. Орхан, переглянувши малюнки, написав на дошці: «Маму починають малювати не з голови та зачіски, а від серця».
«Так само й із батьківщиною», – сказав, коли поблизу залунала стрілянина.
Руки йому зв’язали шматком іржавого дроту й штовхнули його дорогою вниз. Коли він озирався на пагорб, де залишилися мати з батьком, п’яний солдат кулаком змушував його дивитися вперед. Ця божевільна карусель протривала кілька хвилин, доки світ не поплив Орханові перед очима. Він упав на курну дорогу і ніздрі його наповнив сморід смерті.
Мехмед квапився розмитою вулицею з оберемком дров. Удома на нього чекала мати, за вікнами, на яких колихався поліетилен, крізь який вітер виспівував щось печальне.
Хоча це були тільки тріски, Мехмед згинався й тяжко дихав. Під час війни навіть повітря гниє і важчає. З узвишшя він бачив фабрику, на якій колись працював. Вона спорожніла, відколи війна почалася. Але того дня все було інакше. У дворі було повно народу. Йому здалося, що це обідня перерва, і він сягнув рукою до кишені, щоб дістати цигарку й покуріти димком після їди. Руку його ковтнула порожня діра, а череп заповнили божевільні думки.
Тріски розсипалися по дорозі, ніби це ті думки з голови повипадали…
«Вертайся, баліє!** Униз, униз! Ведіть його на фабрику!» – горлав обідраний солдат із під зав’язку напханим патронташем.
Мустафа зачув галас, щойно підвівшись після молитви. У два кроки опинився на порозі.
«Сини, де наші сини?!» – закричав він, а страх із його голосу затріпотів у повітрі й змусив ще сильніше колихатися поліетилен на вікнах.
«Онде ще один у дверях! Хапайте його, тримайте, щоб не втік!» – кричав хтось.
Гата боса бігла вслід дорогою, якою повели Мустафу.
«Ми повернемося, не хвилюйся!» – немічно крикнув він.
* * *
Вона ніби знала – за кілька днів до того зашила в підкладку куртки шість фотографій. Пробиваючись через ліси й гори, під прицілом ворога, як дичина, більше від самої смерті вона боялася втратити цю куртку. Крізь тканину намацувала тонкий картон, а потім довго цілувала його й пригортала до грудей. Вірила, що тепло її душі захистить їх від холоду в зими, що надходили та проминали… що, коли вдягне ту куртку, сила ударів її пораненого серця проб’ється крізь хмари, крізь густий ліс і дикі гори, ворога здолає, а їх піднесе.
Ні за п’ять років, ні за десять, ні за п’ятнадцять – вони не повернулися.
Вона взяла дерев’яну рамку і склала в неї фотографії, одну за одною. Довго міркувала, куди яке фото поставити. Чи спочатку Мехмеда, він же найстарший, чи спершу чоловіка – усе-таки батько, чи спершу найменшого…
Поділила рамку на шість уявних кімнаток і фантазувала, ніби вони справжні – свіжопобілені, з мереживними фіранками на вікнах, крізь яке пробивається весняне сонце. Потім заплющилася й розклала фото у тому порядку, як їй під руку потрапили.
Перш ніж вставити скло, всіх іще раз погладила, всіх поцілувала, а тоді закріпила скло в рамі. Ще кілька разів перевертала дощечку, перевіряла, чи не бракує якогось цвяшка, чи не хитається що… Насправді вона щодня перевіряла, чи стіни того будинку із дерева й скла достатньо міцні, чи досить надійні.
* * *
Одного дня прийшов під її вікно блідошкірий хлопчик з луком і стрілою. Лук із вербової гілки, кінці якої зв’язано шматком білизняної мотузки.
Хлопчик зупиняється, заплющує одне око, кладе стрілу на тятиву, напинає її й довго цілиться у хмари.
Із цього місця хлопчика ще дитям в оберемку винесла мати. Він цього не пам’ятає, та пам’ятає історія. Вона знає, що був тут у них батько, молодий та стрункий, що було ціле село, і ще одне, а за ним іще одне, було п’ятеро братів та їхній батько, було ціле маленьке місто… і що, коли мама понесла його в оберемку, 8732 їх зникло.
Хлопчик мружиться й цілиться в небо, але стріли не випускає.
Часом наче бачить на пухнастих хмарах декого з них, боїться у них влучити, послаблює тятиву й опускає лук.
Потім знову його напинає. Цілиться в небо й шукає винуватців. Шукає їх повільно, зосереджено… наче та стріла – єдина, яку має, і тому, коли він знайде всіх винуватців і збере їх в одному місці, вистрілить нею, а вона злетить і всіх їх одним махом поцілить і перетворить у ніщо.
Старенька довго дивиться на хлопчика. Гладить крила блискітливим птахам і втомленим, уривчастим голосом розповідає їм:
«Отакий був Ізет. Ті самі очі, той самий погляд.
А схожий мені трохи й на Ісмета – це волосся, світле пасмо на лобі… І від Мірзета щось є в ньому. Бачиш, пташко, оту ямочку на щоці, отам зліва… Бачиш її… Така сама була в Мірзета.
А ті прудкі ноги, такі самі були в Мехмеда. Якби ж ви знали, як він ганяв м’яча. Коли мій Мехмед біжить – аж Губер трясеться…
А руки, ви бачили ті руки? Чого всі замовкли, наче не бачите? Навіть я, стара, бачу, що вони точнісінько Орханові. Ці пальці тонкі, довгі. Як мій Орхан малював. Колись, як іще був такий, як оця дитина, намалював мене. Більше не маю того малюнка, але чітко пам’ятаю – велике червоне серце, зовсім як живе, наче справді б’ється.
Мовчите, замовкли всі. Байдуже, я знаю, що ви готуєтеся принести мені звістку. Не так легко принести звістку про моїх п’ятьох синів і про мого Мустафу. Для цього потрібна ціла зграя, вам потрібні міцніші крила, я це знаю» – каже і ніжно гладить німих птахів.
* * *
Відколи з’явився хлопчик, вона більше не курить. Замість цигарок купує шоколад, а тоді для себе витягає з нього срібну фольгу, а йому дає пригорщу солодких кубиків.
Хлопчик сидить на порозі і їсть, довго й повільно, блукаючи поглядом у повітрі, наче ділиться тими кубиками з Ізетом, Ісметом, Мірзетом, Орханом, Мехмедом…
У халупі старенька розправляє блискучу фольгу на килимку й розгладжує її покрученими пальцями. Часом притискає її долонями, щоб зігріти, а тоді уважно вирівнює краї. Складає квадратики у трикутники, трикутники – у трикутнички… Тоді формує крила, робить очі, дзьоби…
Вікно, вазони, подвір’я, диван, усюди повно птахів.
Хлопчик під вікном напинає лук.
Коли обличчя старенької й хлопчика покриває тінь чорної хмари, у небо вирушає срібляста зграя.
Над Сребреницею чути тільки легіт її тендітних крил.
* Сребреницьке джерело Чорний Губер із османських часів славилося лікувальними властивостями своєї мінеральної води. Тут було збудовано низку термальних купалень, а за часів Австро-Угорщини бутильована “Губер-вода” з великим успіхом продавалася в усій Європі.
** Балія – лайка на адресу боснійського мусульманина та мусульманина взагалі, що особливо поширилася з останньою балканською війною. Загалом з турецької – селюк, простак.
Переклад Катерини Калитко
Катерина Калитко 