Мандрівка на Корчулу – то серйозна пригода була.
викрадене тоді я додому відніс на руках.
кожній безодні дав ім’я і,
щоразу провалюючись, я думав:
острів там, де триває певність
і свобода має довгий, осяжний кордон.
Потім цистерни долають свій обсяг і розбруньковуються.
традиція рільництва й війни, що мене щоразу
з цієї землі жене до моря
де нема плугів, а розори самі собою стуляються
і відкриваються теж.
поета, чиє ім’я відповідально замовчу
бо ім’я – це порожнина у мові,
яку колись наповнити може інший.
Запізніле літо, яке ми там провели
під човном, слухаючи гурт SexA із Загреба,
було по-вампірському вогке.
мелодія зорі збивала з морського загуслого неба
і зчищала з моїх грудей забутий, вустами придушений сніг.
Доки падає дощ над Корчулою,
приймаю його беззастережно на груди і кажу: Черепахо,
чи достатньо ти порожниста, чи можуть в тобі наплодитися квіти?
чи може вижити острів, чия межа – ізсередини вивернута пітьма?
хоча ніхто не є на моєму боці,
знаю: потрібні нам роки добровільної спраги,
бо нікого не переймає вода, яка заллє всі безодні,
аж врешті нам не буде куди упасти.
Катерина Калитко 