З листопада 2013. Коранська
Оголошення в газетах. Розшукуються родичі людей, які сто років тому емігрували в Америку. Не одружилися, не мали дітей. Шукають того, хто візьме собі спадщину, фотоальбоми, біографії, банківські рахунки, той, кому вони, незнайомі й мертві, перевернуть долю, ніби ті есесівці в Аушвіці нещасному скрипалеві з Казімєжа.
*
Написати історію про світ, у якому я не міг народитися, бо 1941 року Бабця набралася сміливості та абортувала мою маму. Кинувши цей вчинок у лице усташам та Івану Богослову, вона зробила мене гордим і неможливим. Світ без мене прозорий, чистий, геометрично правильний, як малюнок Йосипа Ванішти.
*
Стільки всього сталося після його смерті: похорон, поминки, обмовляння, спогади, моменти справжньої туги, нове читання його книжок, що він би мусив повернутися на годинку-другу, щоб ми все йому переповіли. В ейфорії від повені чистого життя.
*
Послідовний гермафродитизм.
*
Дівчина близько тридцяти. Виглядає нормально. Телефонує у початкову школу, куди ходила колись давно. Просить директора, хотіла би щось продавати у приміщенні школи. Каже, що її звали Еміна Мусич, але тепер уже інакше. Здається божевільною.
*
Ми вимірювали рівень нафти в резервуарі. Кришка обросла бур’яном і відкривалася важко. Ішов дощ. 2100 літрів нафти.
*
Привели академіка, який невдовзі помре, щоб розповідав про майбутнє. Він каже, що за життя переклав кілька сотень тисяч віршів, з класичної літератури. Усі його слова римуються між собою. Кожне слово вмираючого римується з іншим його словом. Люди мовчать, побоюючись вимовити слово, рима до якого сторчголов поволоче їх у смерть. Рима затягує, як погляд у безодню з даху хмарочоса.
Мовчанням та оплесками вшановують його. Дивляться на нього лицемірно, запопадаючи перед його смертю. Вдають, що вони іноземці і що вони ще дуже живі.
6 листопада. Гензель і Гретель
Люди вдягають псів у комбінезончики. Надходить осінь, а за нею й зима.
16 листопада. Виноградарська
Вулиця Ткалчичева, ріг біля Кривавого мосту. Високий красивий японець із хлопчачим голосом співає народних пісень якоюсь невідомою мовою. Підходить, репетуючи, підстаркувата жебрачка. Вона глуха й не говорить, лише кричить чи бурмоче так, що на неї озираються люди на терасах кав’ярень. Японець ненадовго перестає грати, мовчить і дивиться на неї поглядом прибульця, який не розуміє місцевих звичаїв. Вона так завжди, щойно вуличний музикант з’являється в її районі, каже мені продавець каштанів. Думає, що музикант – її конкурент. Ніколи його не чула.
18 листопада. Коранська
Ніна єдина у класі читала рекомендоване для позакласного читання.
Потім, переказуючи однокласникам перед уроком, додавала деталі, цілі епізоди, яких не було в книжках. Робила так для сміху. Не знала, що так на якусь мить стає письменником.
29 листопада. Коранська
Герцеговина. Сербським жінкам повбивали чоловіків, і вони блукають селами, вриваються в людські будинки, лякають мешканців і крадуть їжу. Він застав у будинку двох. Одна від нього втекла, іншу він загнав у кут і вбив з рушниці.
Надійшов кінець війни, надійшли партизани, щоб відвести його на розстріл. Один упізнав його над ямою. Серб із його села, якому він врятував життя. Вивів його із шеренги.
За сорок п’ять років потому, восени 1991-го, у Вуковарі вбито його доньку та зятя. Він, старий, у розпачі питає: хто ж це їх убив?
Може, їх убила ота, з кутка, каже онук і показує пальцем.
Вона була не в тому, а в отому кутку, спокійно відповідає старий.
*
Однієї ночі Дідусеві наснився Артур Рубінштейн, що грав на електрофоні «хвилі Мартено». Він здивувався, що Рубінштейн грає не на фортепіано. Нема більше фортепіано, сказав йому знаменитий піаніст, минув його час.
Вранці, за сніданком, розповів свій сон. Після обіду йому погіршало. Ввечері впав у кому. За п’ять днів помер.
Мабуть, звук «хвиль Мартено» був голосом Дідусевої смертельної хвороби.
1 листопада. Коранська
Того ранку прокинувся похмільний і помилково начепив чужу голову.
14 листопада. Коранська
Ніна каже: ви знали, що дельфіни – ґвалтівники? Розмножуються зґвалтуванням. І ніяк інакше.
*
Із книги «Джозеф Антон» Салмана Рушді: Молодий фотограф зустрічає Хорхе Луїса Борхеса й питає, чи той написав би йому передмову до монографії.
13 грудня. Пула
Дорослі всміхаються хлопчикові, який щойно почав ходити. Мати дивиться на них із вдячністю й зворушенням. Вдячна, що малюка прихильно вітають у світі, не хапають за горло й не роздирають. Або не годують ним своїх дитинчат.
24 грудня. Белґрад
Сонячний день на вулиці Сербських владик. Смоґ та кирилиця. Вранці в інтернеті я читав новини із Заґреба. Пишуть, чому мене треба було б вигнати: «Плює в руку, яка його годує».
25 грудня. Белґрад
Сонячне Різдво на Чіка Любиній. Сивуватий потертий чоловік. Я теж сараєвець, каже. Виглядає, наче вийшов з будинку, який обрушився одразу за ним.
*
Поезія та інші самотності.
*
Вечір перед поверненням у Заґреб. Примарний спокій відчаю. Дослухання до голосів за іншими столиками. Примагнічування до жалісливих плачів тих, що залишаються.
26 вересня 2014. Ровінь
Зібрання у білій залі з вікнами на море. За рік потому ті, що вижили, шкодують за тим, кого немає та, можливо, ніколи й не було.
8 жовтня. Коранська
Есма Латіфич, магістр фармації, у 1950-му підсіла на морфій. На пенсію за інвалідністю вийшла у 1958-му із симптомами серйозної залежності. Влітку того ж року госпіталізована до психіатричної клініки на Яґомирі, згодом переведена до закритого відділення на Соколац. Тоді слід її зникає. З’явилася 1992-го, у квітні. Їй сімдесят років. Вона доброволець сараєвських хорватських збройних сил. Викидає зі своєї колишньої квартири на вулиці Логавиній родину офіцера ЮНА, мусульманина. Проходить всю війну до кінця. Взимку 2014 року розповідає журналісту про своє життя. Потерпає від синдрому Мюнхгаузена, все вигадує. Їй дев’яносто два роки. Розпалює пічку дровами й вугіллям. Голими руками перевертає розжарені головешки. Каже, що востаннє у неї щось боліло 1948-го. Зуб.
21 жовтня. Виноградарська
День, коли закінчилося бабине літо.
22 листопада. Виноградарська
О четвертій ранку зірвалася страшна буря, нанесла дощу в дім. Сьогодні їду в Клаґенфурт.
24 листопада. Аеропорт Плесо
Перед рейсом до Кракова.
*
Французький фонд кінематографії підтримує тільки ті фільми, де є певний відсоток слів французькою мовою. Існує відділення обліку слів. Туди приносять закінчений фільм. Якщо у ньому менше 50 відсотків французьких слів, продюсер повертає кошти. У цьому відділі сліпим надається перевага при працевлаштуванні, тому їх більшість.
10.30, аеропорт Франкфурта
Змінили вихід на посадку. Люди стрімголов летять з одного кінця аеропортової будівлі на інший. Очі в них повні жаху. На цьому місці втрачаються одні, а здобуваються інші громадянства, батьківщини, родини, долі, ідентичності. Американець, якщо спізниться на рейс до Нью-Йорка, пройде на посадку на літак у Мумбай і перетвориться на індійського бізнесмена, вдівця з сімома дітьми й хронічним запаленням печінки, про яке не знає і від якого може померти. Ніхто не хоче спізнитися й утратити себе такого, як є. Усім добре з тим, що мають. Ніхто не є нещасним настільки, щоб стати кимось іншим.
25 жовтня. Краків
Голос консула проголошує, що хорватській курці у гніздо хтось підкинув зміїне яйце. Після того ціла Х. здіймається в страху та паніці, щоб по всіх курниках країни шукати те яйце жаху. Розбили тисячі, сотні тисяч курячих яєць, але зміїного не знайшли. Так вимерли кури в Х., а влада й донині боїться змія, що ось-ось вилупиться. Чи є серед нас Юр, питають патріоти з очима, затуманеними слізьми.
Лоббі готелю Гранд, 19.30
Потім доктор Гавро Шварц попросив купити йому всі десять метрів зеленого шовку, намотаного на валик, що його він бачив у відділі текстилю в «Унімі». Його дивне бажання задовольнили. У неділю після новин він попросив зятя винести згорток шовку на балкон. Якийсь час вони стояли, розглядали Сараєво вдалині, а тоді він попросив зятя скинути згорток вниз. Шовк розгорнувся в повітрі й довгою стрічкою спадав, а потім знову здіймався на вітрі. Цього я чекав усе своє життя, сказав доктор Шварц.
4 листопада. Заґреб
Коли я востаннє був у Касиндольській, в одному куті подвір’я, під гігантською вербою, попід стіною з бетонних блоків лежали поскладані залізничні шпали. Зо два десятки. Наці мав на них якісь плани, але видно було, що з тих планів нічого не буде. Шпали були дуже старі, але все ще відчувався сморід карболінеуму.
22 листопада. Запрудже
Передпокій Бранка Трклії. Освітлений білим плафоном. На підлогу поклеєні чорно-червоні квадрати лінолеуму. В глибині – білий шпонований столик, на ньому старовинний чорний телефон. Ближче, одразу коло дверей, акуратно складені три пари чоловічих черевиків з колодками всередині, щоб тримали форму. Черевики чорні, низькі, салонні.
Я забув запах того передпокою. Бранко Трклія ніколи не був одружений. Саме цей запах.
25 листопада. Каптол, центр
Густий надвечірній туман. Їду в місто. Іду в аптеку – купити Ані парацетамол. Вона хворіє. По радіо – «Патетична соната» Бетховена. Відчуття всюдисущої ніжності, коли неважливо, що все даремне.
*
На Мадагаскарі з’явилася бубонна чума.
6 грудня. Пула
Письменники серед книг, у колишньому Домі культури ЮНА, колишній австрійській офіцерській їдальні, балакають, обговорюють дрібниці, доки надворі сипле дощ. Довкола громадяни з парасольками купують кулінарні книги й підручники з серії «Сам собі помічник». Вийти би й перед всім цим народом вигукнути: помер Марк Стренд, але мені страшно, що стеля обвалиться, щойно перший запитає: а хто це?
7 грудня. Пула
Стоян каже, що у Приштині вуличний продавець книг розклав на бруці «нолітову» серію «Сузір’я», філософську, соціологічну та лінгвістичну літературу. Як піднімеш котрусь, із книжки сиплються конспекти давніх студентів.
*
Батьки з дітьми. Юнак у візку, повністю знерухомлений, хрипить, як хвора сова, поки говорить. Останньою фразою про щось просить молоду дівчину, яка його возить. Вона відповідає. Має такий вираз обличчя, наче їй нудно. Удаваний – для тих, що дивляться.
*
Високий, чорнявий, довгобородий, К. Ч. був головою молодіжного клубу на розі Неманьїної вулиці у Сараєві наприкінці вісімдесятих. Я не бачив його із того часу. У день маминого похорону зустрів його у «Віденській кав’ярні», в готелі «Європа», веселого, як колись, нерухомого, у візку.
8 грудня, Воднян
Повертаючись із «Пальма-Нови», оминаємо колони вантажівок, шо прямують на Балкани.
11 грудня. Пула
Холодно. Жінки за сусіднім столом розмовляють місцевим італійським діалектом. Шум, а потім писк еспрессо-машини. На Форумі робітники з підйомника розвішують новорічні прикраси. Скоро 1915-й, битва на Марні, Белґрад уже впав, в Заґребі святкують тисячі ворожих смертей. У Заґребі смерть – найкращий друг людей. Завжди смерть. Ще ніколи не покидала хорватів у біді. У двадцятому столітті Хорватія двічі була найвідданішою союзницею смерті.
*
Перед поїздкою в Трієст вимикаються мобільні телефони.
*
На залитих сонцем зимових терасах сидять люди у темних окулярах, курять і мовчать, напружені, наче у них перед очима розгортаються захопливі лижні перегони.
12 грудня. Пула
Два дні до закінчення пульської ідилії. Трепет, прощання, розмови з людьми, що стають усе старшими. Значно молодші тепер, ніж тоді, коли побачу їх наступного разу.
19 грудня. Виноградарська
Третій вечір їм мандарини. Чищу їх нескінченними смужками. Шкірку не можна розривати.
20 грудня. Запрудже
Передріздвяні дні. Поміркована стрілянина. Це полк вибухами прославляє труди Пресвятої Діви та майбутнє народження Христове. На периферії процвітає бізнес на піротехнічному обладнанні. Дбайливі батьки за тижні Адвенту заробляють своїм дітям на шкільні обіди, теплий, сухий одяг та взуття на цілий наступний рік. Цього Різдва залишатимуться без пальців, очей, розуму майбутні інваліди вітчизняної війни.
*
Субота. На сербському телебаченні науково-популярна програма. Географія Петровця-на-Млаві. Всі в будинку мають у кабельній мережі сербське телебачення. Сусіди приховують одні від одних, що дивляться сербське телебачення. Вигадують передачі ХТБ, яких не бачили. Національна програма назовні.
22 грудня. Запрудже
Телеграфний стовп на перехресті в Лукавці. На верхівці стовпа – лелече гніздо, з якого виріс кущ трави. Лелек у цю пору року немає, ось трава і росте, ніби інжирне дерево в покинутому будинку на узбережжі. Ніколи від створення світу й цього місця трава ще не росла так високо над землею.
*
Сниться, що я в Требиньї, готель «Платани», до мене підходить високий кремезний молодик, дружньо мені всміхається каже: читав мої книжки, сподобалися йому. І ще каже: особливо ота історія про дванадцятирічну дівчину, що згрішила з рідним батьком і за дев’ять місяців народила сина. Це відмінна історія, каже, правдива і справжня. Я не писав тієї історії, але киваю головою, приймаю похвалу. Але знаєш що, каже він, насупившись, я – син тієї дванадцятирічної дівчини та її батька, а мого батька й діда. Ти про мене писав. Тоді впізнаю в ньому хулігана-восьмикласника, що з дня у день цілий рік третирував мене, щойно я з’являвся перед школою. Я був у другому класі й не знав, за що ненавидить мене. Тепер знаю. Так закінчується сон. Боюся, щоб він не продовжився.
24 грудня. Белґрад
Те, що нас не убиває, робить нас сильнішими, так говорив товариш Тіто. Це каже ейфорично радісний пан середнього віку, приймаючи мито перед кордоном біля Баякова. Шлях, який подолали слова Ніцше, щоб на Святвечір 2014-го сягнути маршала Югославії, визначив траєкторію цього чоловіка, його біографію, походження та долю. Він щасливий познайомитися з кимось, кому в такий день можна, хай навіть помилково, цитувати Тіта.
25 грудня. Белґрад – Дорчол
Третя пополудні. Сонце освітлює будівництво через дорогу. Здалеку чути бетономішалку. Скоро тут буде новий будинок. Зникне автозаправка на розі Веніцелесової та Будимської. На її місці буде сквер.
*
У мові одного близькосхідного народу, що проживає між Сирією та Йорданією, є слово, від якого вмирає кожен, хто його вимовляє. Але жодна людина, окрім первосвященика, якого тут називають католікос, не знає, що це за слово. Це нація мовчазних людей, що зважують слова усередині, перш ніж їх промовити. Єдиний, хто багато говорить і має легкого язика – це католікос. Бадьорий, красномовний старенький зустрічав у аеропорту Дамаска людей із Заходу й носив їхні валізи. Працював носієм. Це було ще перед цією війною.
26 грудня. Белґрад – Beopolis
Адвокат Х.Л. – сараєвський єврей з шанованої родини, яка оселилася в місті на початку дев’ятнадцятого століття. Родоначальником її був солунський рабин, турецький повірений та драгоман, знав усі східні мови та італійську.
У 1918-му Х.Л. та його дружина У., уроджена Ц., всиновили трирічного хлопчика, крешевського сироту, чиї батьки замерзли насмерть у заметілі по дорозі до Фойниці.
Хлопчик був слабкий, недогодований, туберкульозний. Казали, що він помре за кілька місяців. Попри те, сталося диво.
Навесні 1941 року це був міцний парубок двадцяти шести років, на голову вищий за вітчима. Різьблений, ніби Мештровичева скульптура молодого Мойсея.
Коли по них прийшли, Х.Л. казав усташському командиру, своєму колишньому практиканту, що його пасинок – хрещений католик із Крешева. Антуне, ти маєш це знати! Усташ посміхнувся. Врятував його, каже, від зими й хвороби ваш жидівський Бог, тож хай розділить тепер вашу, а не нашу долю. Якби було по-нашому, нещасне дитя померло б від сухот.
Усі троє згинули в Ясеноваці.
*
Павезе вкоротив собі віку, коли втратив усяку надію. Покладав на світ завеликі сподівання.
*
Напередодні снігу перехожі квапляться Светогорською. Ідуть кроком революціонера Іво Лоли Рибара. Ми в ліванському ресторані, дивлюся у вікно, помаранчевий тролейбус спиняється на світлофорі, святкова суєта, діти міцно тримаються за батьківські рукави. Повертаю голову – за сусіднім столом дівчина наколює на виделку шматочок замовленої страви, обережно її нюхає, боїться, що її можуть отруїти далеко від дому.
*
Бродячі пси на Площі Республіки. Бачиш їх тільки раз і ніколи більше. Як ангела.
27 грудня. Белґрад – Кафе «Кофеїн»
Внизу на вулиці Французькій – вілла родини Рибар, перетворена на дитячий садок. Утративши обох синів, старий Іван, хорват, югослав, колишній рояліст, заповів будинок під садочок. Через нього в наступні п’ятдесят років пройшли тисячі дітей і, мабуть, деяким з них спадало на думку, що вони спали в кімнатах двох братів, і що ті вві сні стояли у них в узголів’ях, що у них під нігтями їхній епітелій.
*
Заходжу в кав’ярню готелю «Балкани», і на мить здається, що потрапив у передноворічну атмосферу вісімдесят-якогось. Усі живі й нічого ще не сталося. Незліченні варіанти вибору перед нами.
А потім час повертається у своє русло, чари розвіюються.
28 грудня. Белґрад – Кафе «Пушкін»
На вулиці Будимській, на Дорчолі, у винайманій гостинці дивимося інтерв’ю Бори Кривокапича з Данилом Кішем. Мовчимо, вшановуємо себе у певному часі, більше, ніж того, хто говорить так, наче живий. Слухаємо його так, наче самі неживі.
*
Півгодини до подорожі в Заґреб. Заклинили гаражні двері. Чекання.
29 грудня. Каптол, центр
Зелений чай Julius Meinl. Довга думка про Міру Флієс, метафора вервиці, що розсипається на підлогу. Підлога викладена мармуром, сімдесят три дерев’яні зернини розсипалися так, що їх ніхто не позбирає.
*
Вночі зайченя шукатиме маму
Стигне мозок в кістках Колими
Тріскотить просолений лід
Наче дрова у печі
Наче по льоду невидимий хтось
Наближається.
31 грудня. Imрortanne
Чай у вокзальному кафе. У кутку, між дзеркалами, сидить перспективна політикеса, розмовляє з ожирілим молодиком, веганом або екологічним активістом, і п’є чай. На тлі – музика по радіо.
*
Один за столом читає газету. Підходить другий, вони коротко вітаються. Ти куди нині ввечері, запитує той і йде, не чекаючи відповіді.
4 січня 2015. Van Gogh
Що глибше руйнується мій дім і що безнадійніше зникають його живі мешканці, то повнокровніша й більша історія про нього. Коли від дому не залишиться й сліду, коли стерто буде навіть його підмурівок, відчиняться двері – й з історії вийдуть знову живі люди, знову цілий дім.
*
Є люди, нечутливі до пророцтв. Їх не стосується майбутнє. Їм не належить можливість вибору. На борту «Титаніка» вони не з тими, що врятуються, і не з тими, що загинуть. Їхні долі застрягли в часі, як риб’яча кістка в горлі. Така людина сама кашляє з риб’ячою кісткою в горлі, і нема кому допомогти. Ані померти, ані жити.
*
Люди з туманними долями.
Врятовані.
Неврятовані.
Елегантні в своєму нещасті.
До чужого байдужі.
Переклад Катерини Калитко
Катерина Калитко 