Листопад 1992. Ходжі Гафіз Ісмет-ефенді Спахич
1) Коли дівчинка відчиняє мені двері його дому, бачу господаря – порається коло печі – у світло-жовтому светрі, усміхнений; жестом пропонує мені сісти. Я розглядаю поличку з відеокасетами біля телевізора, і перша моя зацікавлена думка: чи є серед них, може, якийсь фільм Йилмаза Гюнея? Тієї ж миті передумую запитувати.
2) Від снаряду, що впав перед Дайрами, загинули троє дітей та онук ефенді Спахича, імама Бегової мечеті. Перед тим – ще його дружина; ніби це Бог забрав її до себе, щоб захистити. Щоб не бачила. Мені здається, немає великих чи малих трагедій. Є трагедії. Деякі, можливо, вдається описати словами. Буває трагедія, для котрої будь-якого серця мало. Така трагедія не вміщується у серце.
3) Цього чоловіка я вперше побачив на телебаченні; мене вразило, з якою силою духу він стримує в собі горе; зараз він здається молодшим; підходить до столу, кладе пачку «Порти», приносить попільницю, пропонує мені цигарки і каже: «Колись я любив тютюн, а потім покинув і не курю більше». Говорить він тихо. Коли я говорю тихо, голос мій робиться хрипким, то від цигарок. Обережно поглядаю на нього, шукаю якогось знаку, в якому проявиться сила, що так його вирізняє. Розмовляємо; він каже: «Людей можна ділити на сильних та слабких, але не треба докоряти слабким; існують чинники, що їх виправдовують: скажімо, фізична конституція та багато інших причин. Я ніколи власними руками курбана не зарізав, і сили би на те не мав. Отак». Відкриваючи мені свою слабкість, розвіяв мої наївні переконання, буцімто знак його сили я зможу прочитати одним поглядом.
4) Розмовляємо; він не імпровізує, наперед має продумані відповіді на запитання, які йому ставлю. Все, здається, встиг обміркувати у своїй самотності. Через те відчуває легкість, говорячи, переплетеними пальцями обіймає коліно; він мислить літературними категоріями, картинами. Відповіді цілісні, і потроху, у розмові, складається маленький словник самотності імама.
Армія
Солдати сараєвського оточення – мисливці, каже він. Цілий тиждень мисливець займається своїми справами, а в суботу йде до лісу, впольовує зайця і повертається додому. Так і вони – каже – сидять по кав’ярнях, а тоді своїми розкішними лімузинами їдуть на верх Бистріка, під Требевич. І стріляють.
Боснійський мусульманин
Згадую Толстого; він пише про Гаджі-Мурата – чудується з його сили горянина і каже: «Він як татарник восени; по ньому проїде віз із сіном, а коли колесо відкочується, кожне стебло випростується знову». Такими є й боснійські мусульмани: стебла осінньої трави із глибоким корінням.
Муджахеддін
Захід не розуміє, що це таке. У перекладі це борець. Для них це терорист, який кидає бомбу в паризьке кафе. Проте справжній бореться за справедливість Божу, і вбивати із ненависті чи помсти – смертний гріх для нього. Але Захід не хоче відчути цю різницю своїм байдужим серцем.
Іслам
То є віра, що поширюється, але не нав’язується; не має своїх місіонерів; тут «я» не випинається, але всюди залишає свої людяні, благородні сліди. А це риса великих людей.
5) Мені подобається толерантність цієї розмови. Усі запитання, які я ставив собі щодо цього чоловіка – відкинуті. Для себе я називаю це божественною толерантністю, за браком точніших слів. У паузі, коли ефенді Спахич відійшов докинути дрів у вогонь, а тоді повернувся із двома грушами на тарелі, я розглядав графіку на стінах, одну гравюру – все з мотивами старого Сараєва. Саме тут воно мені показалося, тож додаю до словника нашої розмови: «Сараєвський дух». На думку мені спадають сараєвські кав’ярні, на стінах обов’язкові картинки: дідуган у фесці й з філіжанкою в руці, торговці, що юрмляться довкола фонтану… Туди (до тих кав’ярень) завертали пенсіонери у чорних французьких беретах із пачками білої «Дріни», із майстерні чи після молитви; завертали сюди й туристи – через дешеву кока-колу.
Толерантність Сараєва, пов’язувана зі співжиттям різних богомолень на одній вузькій вулиці, була наївністю хронікерів. Справжня толерантність – оця, про яку ніхто не написав ані слова: співжиття старих боснійських мотивів на стінах із кока-колою, однакова кип’ячена вода для кави старому в чорній беретці і патлатому хлопцеві у джинсах, який ширяється в тіні мінарета. Нікому це не було важливо; історики мистецтва жодного слова, скажімо, не написали про наївне міське мистецтво. Чищу грушку; розмова переходить у дещо веселішу фазу; виловлюю з неї і додаю до словника ще одну статтю: «Емір Кустуріца». Він схожий на корову, яка дає багато молока, а потім ногою хвицає цебро, перекидає його і все проливає, – каже імам.
Коли прощаємося, на вулицю виходжу спокійнішим, ніж прийшов сюди. Коли ефенді Спахич говорив про свої нещастя, його очі – ніби від холоду – злегка звужувались. Нічого більше. Я вийшов із осіннім запахом груш у ніздрях.
6) Сонячно, але місто ще в тумані. У самісінькому низу довгих, елегантних сходів Музею міста сидить Бокун; волосся зібрав у хвіст, в сонячних окулярах, у чорному нубуковому піджаку – схожий на звільненого дублера Майкла Дугласа. Субота, на горах розсілися четники вихідного дня, кажу йому, що пора забиратися з вулиці, але він тільки відмахується: «Це моя остання цигарка. Вона вимагає, щоб я повністю присвятив себе їй, а це можливо тільки на вулиці. Тільки на вулиці я достатньо самотній», – каже.
7) Пробую порівняти Бокунову самотність із самотністю ефенді Спахича; засапуюсь, крокуючи під гору.
Читачу, якщо піднімешся ще на п’ятдесят метрів вулицею Абдули Каукчії – озирнувшись, побачиш Сараєво у тумані; над туманом видніють дахи старого міста, а ще вище – мінарет Бегової мечеті; із земної, затуманеної буденності випнутий у космос болю.
Сараєво, листопад 1992.
З боснійської переклала Катерина Калитко
Катерина Калитко 