Кур’єр Кривбасу. № 296-297-298, Липень-Серпень-Вересень, 2014
Шлях в аут
– То що, вертаємося?
– Та ні, так ми ніколи не поїдемо. Мабуть, я її викинула.
Мабуть. Мабуть, колись закінчиться це «мабуть» і я, мабуть, бодай раз напевне знатиму точно, що я зробила й чого не зробила, міркую, доки вона кермує, спокійно, з кам’яним лицем, пильнуючи тільки дорожній рух, звикла вже до таких моїх сцен. Мабуть, колись я знатиму, як це – не шукати ключа серед книжок та дисків, як це – пам’ятати, де залишила мокрий рушник і не питати, викинула я брудну прокладку чи забула її на вмивальнику, в кутку біля мила. Цього разу, мабуть, викинула.
– Чорт, це тому, що я квапилася. Не люблю, коли мене кваплять.
– Ага, – докидає вона, і додає газу, щоб устигнути проїхати на жовтий.
– Не встигнеш.
– Ага, – відповідає вона холодно, проскакуючи на наступний жовтий.
Ненавиджу її агакання. Так вона чинить, коли ненавидить мене. Хоча ненависть – це сильно сказано, либонь, ідеться про відразу. Вона просто не розуміє, як хтось може не знати, чи викинув у смітник брудну прокладку. Вона не розуміє, як речі на кшталт чищення ванни після купання, миття чашки після кави чи викидання прокладки у смітник можуть не бути рутинною справою для когось. Хіба про такі речі хтось може не знати, зробив їх чи ні? Дехто може. Я можу. Вона це знає і їй це бридко.
– Тепер я тобі бридка?
– Аж ніяк. Тільки, знаєш, я цього не розумію.
Озираюся – і там, позаду, за нами, не сидить ніхто. Ми самі, тож можемо лаятися й вести безглузді суперечки. Ми самі: вона водій, я штурман, і пакунок із подарунком для моєї мами на задньому сидінні.
– Нема чого тут розуміти. Отака я. Хоч ріж мене, але я така.
– Гаразд.
Їй не хочеться сваритися, і під цим приводом вона робить радіо голосніше. Зупиняється на світлофорі, цього разу червоне не гасне. Ступська розв’язка. Ми – тіло гусені, що виповзає з міста. Спокійно чекаємо, поки вперед просунеться голова.
– Було б супер, якби я вміла вибивати ритм на кермі, – каже раптом, у цілковитому захваті.
Грає швидка циганська мелодія, і вона намагається її відтворювати, вистукуючи пальцями по керму. Гудки з якогось іншого оркестру, десь позаду нас, задають у цей час нестерпний ритм, якого не відстежити. Нервові водії нагадують, що вже зелене й час рушати. Зі скількох вуст у цю мить зірвалася лайка на предмет її статі, навіть думати не хочеться. Вона перемикає швидкість, рушає, але нема більше ні того захвату, ні прагнення зловити ритм, циганської музики теж нема, вона геть її стишила. Знову повністю зосередилася на дорозі. Такі дрібниці її деморалізують. Вона ще початківець, іще обливається потом, нарешті виходячи на волю з машини, сидіння усе ще близько підсунуте до лобового скла, і все ще тримає обидві руки на кермі, навіть коли дорога повністю вільна й рівна.
Я стараюся знову запалити ту несправедливо погашену енергію й роблю музику голосніше, але цигани вже відіграли своє. Слухаємо про ситуацію на дорогах, але на магістральній трасі М-17 немає жодних перешкод, хіба що й далі, через дорожні роботи на ділянці між Високим і Какнем, доведеться звертати на кружну. На радіо не згадують, що сьогодні неділя і що у Ступі працює авторинок – чинник, про який ми, вирушивши саме в цей час і саме цим шляхом, не повинні були забувати. Усвідомлюємо це тільки тоді, коли нас мало не розчавлює автомобільне збіговисько.
Я не тільки не можу знову запалити її, а й гашу сама себе, і знову стишую радіо.
– Йобане село, – мимрю, після чого озираюся назад і мало не вибачаюся перед пакунком на задньому сидінні.
Випалюю ще кілька прокльонів і починаю тарабанити пальцями по власному голому коліні.
Уся розв’язка заблокована, авто під’їжджають із різних боків, спека, тротуару нема, узбіччям шосе сунуться натовпи пішоходів, і навіть у зачинені вікна долинають шум та галас. Авторинок – незмінне місце зустрічі так званих продавців (тих, які найгірше, що мають, воліли би продати за найвищу ціну) і так званих покупців (тих, які щось добре, чого в них нема, купили б якнайдешевше). Це вічне непорозуміння стає причиною перетворення таких майданчиків на місце запеклої гризні, лайки та піддурювань замість справжнього бізнесу й розв’язування товарно-грошових питань.
– Симпатична «Фабія», – каже вона. – Здається, добре збережена.
– Тут усе здається добре збереженим. А всередині іржаве.
– Мені й кожен кавун зовні смачним здається. А всередині не такий.
Вона розсмішила мене й щаслива, що я сміюся. Вона щаслива теж.
Кавунів я не люблю, але мені подобалося, коли тато стукав по них і шукав той єдиний добрий в морі недобрих. Мама каже, що завжди вгадував. По автівці не стукають, щоб визначити, чи не бита вона. А добре було б просто стукнути – і щоб кожна купа залізяччя розповіла свою історію. Аби ж усі аналогії були такі милі, як оця з кавуном, і щоразу могли мене так легко розсмішити.
Я підсуваюся до неї, закладаю пасмо волосся їй за вухо й цілую в мочку. Вона всміхається і косує на мене оком. Обидві руки її продовжують лежати на кермі, хоч ми вже кілька хвилин стоїмо на місці.
– Чого ти така напружена? Розслабся, відпусти передачу, забери ноги зі зчеплення, руки з керма… Витягнися, відпочинь трохи.
– Ти поведеш? – питає ображено.
– Ні. Просто кажу.
– Ну от і не говори. Я достатньо розслаблена.
Ніяка вона не розслаблена, звісно, але я миттю пошкодувала, що відкрила рота. Часом вона така різка. Наприклад, коли за кермом. Або коли не дозволяє музиці підхопити себе, тільки сором’язливо пританцьовує плечима й верхньою частиною тіла, або коли розмовляє із незнайомими, безупинно чухаючи спину і шию ззаду. Та в цих ситуаціях краще не робити їй зауважень. З нею можна поговорити про це у ліжку, під час прогулянки, на каві, але ніколи й нізащо – у ситуаціях, коли вона отака. Не любить усвідомлювати, що вона різка й напружена. Це робить її ще більш різкою й напруженою. Зараз іще міцніше стискає кермо, а воно ще впертіше вислизає з її пітних рук. Сердиться, що я сплюндрувала таку хорошу мить. Не може припинити думати, що, може, вона справді занадто різка, і що в гостях теж напевне такою здасться.
– Гаразд, вибач. Мені просто прикро, що забула про цей клятий базар сьогодні… Прикро, що втягнула тебе в це… – пробую викрутитися, але слова мої бліді й звучать непереконливо, ще навіть не злетівши з губ.
Я хотіла б, щоб вона мені повірила. Мені справді зле.
– Ти не віриш мені?
– Вірю, чого ти. Але як це пов’язано з моєю розслабленістю? Зрештою, ти не винна. Я теж знала, що сьогодні неділя.
– Знала, але це ж я тебе потягла. У сенсі, ми ж до моїх їдемо.
– І?
– І нічого…
– Не намагайся завжди бути такою…
Колона злегка просунулася, і нам здалося, що в цьому циклі зможемо вирватися з кільця на волю. Але ні, знову зупиняємося.
– Ну скільки ще? – питає мене, як дитина.
– Не знаю. Ще трішки. Поставити якийсь диск? – відповідаю – як дитині.
Вона киває головою і я ставлю щось годяще для вистукування ритму на кермі. Розмірковую, що ж вона хотіла сказати. Щоб я не намагалася завжди бути такою… Такою домінантною? Такою піклувальницею? Такою самовпевненою? Що ще вона знає про мене такого, про що я й не здогадуюся? Знов роблю те саме з її пасмом, з її вухом.
Ми рушаємо й таки вириваємося із затору. Машина буркотить, наче їй геть не хочеться зриватися з місця. Справжня причина гарчання – не ліниве авто, а Іринина водійська невправність. Її погляд – не на дорозі, а на контрольному табло. Тільки коли бачить кількість обертів, переключається на більшу швидкість. Треба слухати двигун, авто знає, чого йому треба, думаю я сказати їй, але, звісно ж, не кажу. Вона й так напружена через майбутню зустріч із моїми.
– Я не пам’ятаю п’ятдесятирічного ювілею своєї мами, – каже вона, ніби читає мої думки.
– Як це?
– Отак. Був два роки тому, це все, що я знаю, але гадки не маю, що робили тоді й чи взагалі його відзначили.
Мабуть, не відзначили. Іринин брат живе окремо і рідко відвідує батьківський дім. Ірина – опора сім’ї. Тендітна опора, здається, навіть велосипед на неї сперти страшно, але як трішки ближче запізнаєшся з нею – розумієш, що вона здатна витримувати й потужні землетруси. Мама з татом розлучилися б, якби її не було. І, щиро кажучи, так і зроблять, щойно вона піде від них. Це буде кінець їхнього компромісу, який вони називали шлюбом. Хоча із цим символічним відходом меншої дитини з дому вони не припинять бути батьками, вони скасують свою формальну єдність і попрямують кожен туди, де давно перебувають подумки та в серці.
– Тобі страшно? – питаю.
Вона каже, що так, навіть не знаючи, що я питала, чи боїться вона розпаду своєї сім’ї в той момент, коли вона повернеться до них спиною. Думає, що я запитала, чи боїться вона цієї подорожі й нашого рішення сказати їм нарешті, на святкуванні п’ятдесятого дня народження моєї мами, усім їм, мамі, татові, дідусеві, Аїді й Аднану, всім сказати…
– Це нормально. Маю на увазі, що тобі страшно. Мені теж, – відповідаю тихо.
А мені не страшно. Не цього. Боюся осені, боюся, що це літо так швидко промине, боюся, що вона недовго ще витримає зі мною або, ще гірше, – одного ранку в п’ятдесят років прокинеться, шукаючи приводу піти від мене.
– Зупинися на першій заправці, пліз… – насилу промовляю я.
– Що таке?
– Мене трохи нудить.
Вона спиняє авто і я виходжу. Вдихаю повітря, вона виходить за мною і кладе руку мені на плече. На обличчі в неї – знайомий відповідальний вираз, хоча знає, що це зі мною не від поганої їзди, гойдання автівки й невмілого об’їжджання ям на дорозі. Вона пропонує, щоб далі я сіла за кермо, я відмовляюся, люта на саму себе. Знову я її засмутила. Вона витягає цигарку й закурює.
– Ти знову не впевнена, чи я цього хочу? – питає, чи радше констатує, втупившись у подарунок, замкнений у машині.
Я не впевнена. І не відчуваю, що мене просили бодай щось відповісти на це її запитання, якщо це взагалі було запитання. І вона знає, що я не впевнена. Знає, що я думаю, ніби вона робить це заради мене, а не тому, що хоче цього сама. А я не хочу, щоб вона робила це заради мене.
– Не хочу, не хочу, щоб ти робила це заради мене, не хочу, щоб ти пошкодувала, не хочу, щоб ти через п’ять років сказала, що проїбала зі мною п’ять років життя, не хочу почути, що ти всім пожертвувала, бо любила мене, і що могла з усіма, з ким завгодно, із чоловіками, із хлопцями, із грьобаними крутими чуваками, а ти вирішила бути зі мною й відштовхнула від себе всіх, і родину теж, бо вона розпалася, звісно, щойно всі почули, і все знову через мене! Через мене!
Як і зазвичай після таких вивержень, стою скам’яніла, не вірю, що промовила це все. Може, я тільки думала, але не виверзла геть усе і саме отак?
Вона кидає цигарку на асфальт і дивиться, як та дотліває. Потім підіймає голову й дивиться на мене. Очі в неї втомлені від кермування, від переживань, від страху. Я очікую, що зараз вона випалить купу образ. Очікую, що, коли вже не захоче мене ображати, просто зневажливо огледить і покине тут, на заправці, повернеться, поки ще можливо, і якщо нічого іншого не залишається, хоч урятує шлюб своїх батьків. Не отримую нічого зі сподіваного. Отримую Ірину.
Ми сідаємо в авто мовчки. Вона бере мою долоню й кладе на свою ногу. Із гладенької шкіри випинаються гострі волоски й поколюють мене.
– Думаєш, їй сподобається подарунок? – питає мене, заводячи машину.
Відколи все почалося, більше за дотики і за все я люблю її роздивлятися й знаходити в її тілі свої недоліки: жорсткі гострі волосинки на ногах, червоні припухлості на стегнах, ранки від врослого в шкіру волосся…
– Сподобається, – відповідаю, готова вдруге вирушити з нею в ту саму подорож.
Найгірше
Першого березня була справжня сніжна буря, моя подруга святкувала 24-й день народження, на який мене не було запрошено, а моя батьківщина відзначала день незалежності, на який я не прийшла б, навіть якби запросили.
Техніка розчищала вулиці – головні, а бічні на гірських схилах міста так і лишилися засипані. З одного такого кварталу я спустилася в центр. Таксисти відмовлялися їхати на виклик, не залишалося нічого іншого, крім як іти пішки. Сипало просто в лице, шапка й шарф не рятували. Рідкісні перехожі бажали одне одному доброго ранку. Для мене ранок уже давно минув, я відмотувала вже тринадцяту годину якогось дня між понеділком і вівторком. Він був неробочий для всіх, окрім мого друга Меші, у якого взагалі не буває вихідних. Він сидів, як і всякого іншого дня, у своєму кабінеті аж на два квадратних метри, штовхався з комп’ютером, а відвідувачів приймав на порозі – далі ніяк не виходило. Я несла книжку, обкладинку якої потрібно було відсканувати, і не те щоб я не могла знайти когось зі сканером у своєму кварталі, замість пхатися по такій негоді вниз у центр, просто мені так хотілося й моглося. І, якщо бути до кінця щирою, мені хотілося похвалитися.
Першого березня, у день народження моєї подруги й незалежності моєї батьківщини, я нарешті здобула стипендію. Майже перестала була на неї сподіватися. Меша мав перший про це дізнатися.
– Зайчаточко вухате приходило сюди! – сказав Меша, щойно вгледівши мене у дверях.
– А?!
– Грьобана зима!
– Ага. Тут, цеє…
Меша років на десять старший за мене. Звісно, я знаю точну цифру, але йому більше подобається, коли кажу «років на десять». Роблю це заради нього, для мене в цьому немає жодних проблем.
Хіба що часом, от як цього разу, тяжко продираюся крізь його фрази, ніби розмовляю з кимось, хто перед війною виїхав за кордон і, разом з кількома фото й основними документами, захопив із собою тодішній сленг, що за ці роки закам’янів так само, як кам’яніють картинки, звуки та барви з дитинства.
– Ти знову не спала?
– Та ні. Це просто… я її отримала!
– Женеш?
– Не жену. Присягаюся.
Негайно задзеленчали чарки, було налито й випито, потім іще раз, і ще. На двох метрах квадратних усе-таки може поміститися ще й пляшка, крім комп’ютера та Меші. Потім ми домовлялися про терміни справжнього й офіційного святкування, коментували одне одному кляту зиму й висловлювали задоволення тим, що там, куди їду – царство вічного сонця й літа. Уся церемонія тривала хвилин п’ятдесят, після чого ми попрощалися, він відкрив Quark 6, я зачинила за собою двері його офісу під номером 16. Мене поволі змагала втома. Хилило на сон. Під ногами хрускотіло, розболілися всі м’язи, доки я пнулася нагору в свій квартал. Перед будинком сусіди випорпували зі снігу машини й лаяли таке свято. Я зайшла додому, було перше березня, день незалежності, і, тільки розвішуючи мокрий одяг по вільних батареях, я пригадала, що не відсканувала обкладинки. Хотіла написати повідомлення Меші, але побачила конвертик на екрані мобільного. Він мене випередив. Там було написано таке сумне, що його за такої нагоди, у сніжні свята, навіть не перефразуєш, про цитування й мови нема. Дещо настільки печальне, аж я дві години заснути не могла. І навіть коли заснула, бачила погані сни й прокинулася мертва від утоми.
На тій фотографії тобі 364 дні. Завтра твій перший день народження. Ви обоє викупані перед сном, біля отієї страшної шафи пам’ятаєш? Бачиш, як я вас попричісувала, мої ж ви щиглики…
Так мама описувала свою улюблену фотографію із нашого з братом дитинства. Так любить її, що зробила як мінімум десять копій. Одна з них прикрашає і столик у моїй спальні.
Дивлюся на неї і, звісно, пригадую й потворну вбудовану шафу, якої ми здихалися лише за п’ятнадцять років після цього знімка, і перший день народження, і розбитий ніс, бо я, кваплячись кудись, якраз того великого дня випала з ходунка. Все пам’ятаю, окрім того, куди ж квапилася, а це найбільше хотілося би пригадати.
Я втомлена, та сон ніяк не йде. Стемніло, але сніг не зупиняється. Вмикаю радіо. Якщо так і далі триватиме, кажуть, завтра можуть оголосити надзвичайний стан. Деякі квартали вже повністю ізольовані. Весела нічна редакція з цього приводу ставить стару забуту пісеньку – «Тріщи, тріщи, біла стежко», я наспівую й дивлюся на усмішку віком у 364 дні й на акуратно розчесане м’яке волоссячко. Як бавовна. Це татове, у мами волосся жорстке, як щетина.
Пронизливе пікання мобілки перекриває смішну зимову пісеньку на радіо. Подружка кличе мене на день народження. Усе ще продовжує бути те саме перше березня, а в мене враження, що цей день триває вже бозна-скільки. Намагаюся написати їй про стипендію, але якось не йде. Вирішую скористатися своїм старим трюком. Удам, що спала, всім давно відомо про мій «абсолютно божевільний біоритм».
Вимикаю радіо. Вимикаюся. Фізична втома часом сильніша й за такі доволі шкідливі речі, як туга.
Ось він. Такий офігенний, що очманіти, на мене запав заввиграшки. Але ж солоденький, на п’ять років молодший за мене.
Приятелька показує фотки з дня народження, який я проспала. Їй 24, і вона досі не знає, як жити, так починається якась пісня. Підписуюся під кожним словом. Одержимо показує фотографії, вінчестер забитий, вона гортає їх, збільшує його обличчя і його дитячі руки. Перевага цифрової фотографії у тому, що на ній частини стають цілим. Дивлюся на руки незнайомого хлопця, потім в обличчя своєї приятельки, потім на сніг по той бік скла, і розумію, що все-таки мушу їй сказати про ту кляту стипендію.
– Я тобі не сказала, у мене нарешті…
– Не жартуєш? Та я й не знала, що ти мала затримку… Чорт, минулого місяця в мене мало початися 14-го, а почалося 22-го. Ледь не померла зі страху.
Мить, коли я мала б засміятися, та мені не вдається.
– Подивися на нього тут. Співає караоке. Кльово було. Шкода, що ти спала.
– Так… Шкода… Що ж, мені пора.
– А не скажеш, чому була затримка?
– Не знаю. Мабуть, стрес. Бувай.
– Бувай.
Холод б’є в обличчя, я спускаюся в місто. Я напишу їй мейла і розповім. Або ще якось дізнається. А якщо й не дізнається, байдуже. Якось уже зрозуміє, що немає мене в місті, і питатиме когось, де я поділася. Це маленьке місто. Хтось їй зможе пояснити.
Найгірше к…
Старі моделі «Сіменса» не розраховані на боснійську зиму. Телефон замерз, я встигла прочитати тільки початок повідомлення. Щодо продовження можна було тільки здогадуватися. Найгірше – коли у березні випадає сніг? Найгірше колись залишиться позаду? Найгірше – коли краля ходить із лохом?
Найгірше – це коли в тебе телефон замерзає у недоречний момент, коли холодне повітря ріже обличчя, коли намагаєшся додибати до квартири, а йдеш у геть протилежному напрямку, коли збагнеш, що головна турбота єдиної подруги, що в тебе залишилася – як звабити на п’ять років молодшого й не завагітніти. Це найгірше. Буває ще гірше?
Намагаюся реанімувати телефон, та все дарма. Іду в напрямку, протилежному до того, що веде у домашнє тепло. Задивившись у мертвий телефон, зіштовхуюся з хлопцем, чиї очі, як у ніндзя, дивляться поверх кольорового шарфа. Він нестримно нагадує мені Арміна, Арміна, у якого за двадцять днів день народження. Я заходжу в найближчу крамницю іграшок, щаслива, що моя подорож цією пустелею марнот нарешті набула сенсу.
Був у нас якийсь апарат, коли твій брат народився, але поламався невдовзі після твого першого дня народження. А завжди було щось важливіше за фотоапарат, малі діти, витрат купа.
Так моя мама пояснює, чому, судячи з фотографій, періоду між моїм першим днем народження і першим шкільним днем не було. Може, у ті шість років життя й не відбувалося. Може, спинання навшпиньки, щоб самій відкрутити кран, сміх із власного відображення у задній поверхні ложки і переплутані лівий і правий черевики не засвідчують існування. Може, починаєш існувати тільки тоді, як підеш до школи. Може, Арміна не існує теж, і його вдивляння у щойно куплений мікроскоп буде тільки генеральною репетицією життєвої школи. Щось як дошкільне навчання, дивний мутант садочка й школи, на який перехворіло моє покоління, пишаючись тим, що вже достатньо доросле, щоб крокувати шкільними коридорами, але все ще достатньо вільне, не зав’язле в сітях оцінок, дисциплінарних заходів та зауважень за поведінку.
Вдома розпаковую подарунок для хлопчика, нетерпляче, ніби не знаю, що всередині. Крізь мікроскопну лінзу роздивляюся сніжинки, що зачепилися за синтетичну рукавицю. Розглядаю мікросвіт на синтетичному пальці, ніби колись у попередньому житті, коли від самого життя я ще так не втомилася. З мого мікросвіту мене повертає втома. Сутеніє, запалюються перші вікна в будинку через дорогу, годилося б трохи виспатися.
Добраніч, сніжинки, добраніч, волокна тканини.
Найгірше – коли думаєш, що неможливе можливе. Так мовилося в повідомленні, в останньому повідомленні, яке заархівував мій мертвий «Сіменс». Він добре виконував своє призначення. Побажав багато добрих ранків і солодких снів, скрасив багато самотностей, що вмістилися між не надто добрими ранками і геть не солодкими снами.
Найгірше – коли думаєш, що неможливе можливе. Я подумала, що сніг міг би припинитися. Але це, звісно, неможливо. І ніхто більше в цьому боснійському Гарміш-Партенкірхені не вважає, що це можливо.
Я натягаю на ноги пакети, з шурхотом взуваю чоботи і вирушаю в іще один похід у центр. Зібрати документацію для подорожі – нелегке завдання. День складається з паперів, віконечок, черг перед ними, що ростуть ушир, а не в довжину, перерви на обід, перерви на каву, перерви на цигарку…
Ми йдемо колоною, одне за одним, інакше не можна, стежка пролягає між заметів, усюди довкола нас густий сніг, нереально білий для метрополії. Дівчина переді мною йде повільно, чую шелестіння її пакетів у чоботах, вона теж розуміє, що я чую, і їй неприємно, вона червоніє, хоч уже й так червона від холоду. Мене смішить її сором, смішить і ця колона, смішить і те, що за паперами для поїздки на навчання у Флориду я спускаюся із Бреки, течу в ріці дивовижно байдужих людей, ніби ніколи по вулицях вони не ходили інакше, тільки отак.
Тут і зараз усе можливо. Це могла б бути відповідь на те дивне повідомлення, що вже кілька днів лишається без відповіді, як і все в моєму житті, відколи я дізналася про стипендію, лишається відкритим, невирішеним та незробленим. Заледенілим, як старий «Сіменс» та краї моїх холош.
Через якийсь місяць, у тому далекому краю, у тому Sunshine State, що здається звідси таким нереальним, я розповідатиму комусь про це химерне паломництво. Переповім і як один голуб, нещасний птах-блукалець, усівся точно посеред вузької втоптаної стежини, якою ми дибали, зупинивши на мить цілу колону. Потім ще розповім, як за пару років до цього, ще студенткою, переїхала до шостої за рік квартири, сподіваючись затриматися в ній бодай до наступного семестру. Великої квартири з двома балконами, двома ванними, трьома кімнатами, широкими коридорами й великими вікнами. Великої квартири, у якій мої коробки з книжками, маленький робочий стіл та подушка з хмаринками (все, із чим я прибула) потонули, ніби камінчик у морі. Я замкнула дві з трьох кімнат, одну з двох ванних та один із двох балконів. Не потребувала стільки простору, втратила би в ньому й ту дещицю себе, яку зберегла після переселення в нове місто. Було літо, майже таке, як у Флориді, де я розповідатиму цю історію. Я хотіла пити каву на балконі, та це на перший погляд здавалося неможливою місією: треба було спершу скинути звідти нашарування голуб’ячого посліду. Голуби відчувають, коли квартира порожня, і оселяються в неї на балконах.
Я почепила на шнурок компакт-диск і вивісила його на балкон, чула про такий трюк від сусідів – казали, що відблиски сонця проганяють голубів од балкона. Треба було відучити їх саме від цього, до другого мені було байдуже. Я поступилася їм тим балконом, гадаючи, що це цілком непогана угода: квартира була моя, і я могла, якби хотіла, вигнати їх з обох.
Я вдихала кислотний запах, і від посліду, і від хімзасобів для чищення, але мій поступ у боротьбі за простір був очевидним, поки не вирішила вичистити послід ще й з-під малого комодика під балконною стінкою. Спробувала віником, але не виходило, тоді я взяла лопату й почала збирати сміття нею. Вичищала гілочки й затверділий послід, зішкрібала й вигрібала, сили були на межі, та я почувалася щасливою, доторкаючись лопатою вже до підлоги. А тоді, зробивши передих, щоб утерти піт із чола, вгледіла зіщулене пташеня. Воно скидалося радше на пацюка, ніж на птаха, не мало пір’я, було голе й перелякане. Ми дивились одне на одного кілька секунд, я – з німим запитанням, звідки воно, а воно – дивуючись, що існує світ-не-під-комодом, можливо, і світ поза балконом. Я повернула його назад і помітила ще одне. Не була впевнена, що вони цілі й неушкоджені, що я не поранила їх, люто зішкрібаючи лопатою закам’яніле лайно. Я зняла шнурок із диском і вирішила пити каву в кухні. Надвечір прилетіла їхня мати. Вони видавали пронизливі звуки – знак, що живі, але я була переконана, що лаяли мене, що скаржилися, що, хоч і тільки-но вилупилися з яєць, виголосили на мою адресу усі можливі голуб’ячі прокльони.
Я не дочекалася наступного семестру в тій квартирі. Переселилася ближче до центру й до університету. Хоча з того дня щоранку залишала їм їжу, думаю, голуби були щасливі, коли я виїхала. Голодніші, але щасливіші.
Багато чого доброго сталося зі мною у тій квартирі, я втратила вісімдесят квадратних метрів дотиків, переїхавши з неї, ми кохалися з одним студентом у кожному її кутку, відчинили на початку замкнені кімнати й наповнили їх потом і пристрастю, та пам’ятатиму ту оселю по тому, що заподіяла тим птахам лише через те, що мені заманулося пити каву там, де вони з місяця в місяць вибудовували надійний теплий прихисток. Шукаючи тепла для себе, я вкрала його в них.
Боюся, що цю історію таки не вдасться розповісти у Флориді. Не настільки добре знаю англійську. Та й кого у Тампі можуть зацікавити мої двоє голубів із Моймила?
Звук сніговідгортача перериває роздуми про моїх голубів. Перехожі вправляються в зужитих жартах на адресу дорожньої служби: «Здається, сніг їх знову заскочив зненацька посеред зими» – кажуть, і кивають головою одне одному. Центр цілком пристойно розчистили. Краще не вийде, бо сніг сипле безперервно.
– Ти наче й не бачиш цього дурдому?
Сіпаюся – знову замислилася. Меша. Інколи думаю, що неможливо прийти в центр і не зустріти його. Весь його маленький світ зосереджено в самісінькому центрі міста. Квартира, робота, батьківський дім, улюблена кнайпа. Не випадає тікати від нього. У такому випадку центр буде навік забороненою зоною.
– Не бачу. Сама в халепі.
Він спитав, чому, я відповіла, що через папери, він запитав, через які, я відповіла цілим списком, від довідки про стан здоров’я до довідки про несудимість, запитав, доки я планую складати валізи, я відповіла, що нідоки, зрештою він запросив мене випити, я відповіла, що кваплюся по папери. Ми попрощалися, він пройшов ті три метри до свого офісу й при цьому, майже в ту ж мить, як він зайшов у приміщення, снігопад ущух, впало ще кілька сніжинок, а тоді все нарешті зупинилося. Після п’яти днів. Я рушила далі до МВС і зрозуміла, як мені бракуватиме його у Флориді. Не снігу, Меші. А може, і снігу. Так завжди – коли поїдеш, тобі бракує того, що раніше найбільше нервувало, від чого найпалкіше хотілося втекти. А я хочу втекти від нього. Від снігу, не від Меші. А може, і від Меші. Тому й бракуватиме його.
Звісно, він добре знав, що це неможливо. Він – так, я ні. Чого ж така раптова переміна? Це ж саме він переконував мене, що між ранковою полюцією та вечірньою мастурбацією не має бути нашої взаємної пенетрації. Він казав, що ми розумні особини, і в цій якості не можемо собі такого дозволити. Я погоджувалася, мовляв, звісно, не можемо, потай сподіваючись, що таки вдасться.
Я була на передньому сидінні, він за кермом, грала «Азра», Джонні квилив жалюгідною англійською. Була ожеледь – здається, відколи ми знаємося, завжди сніжить. У нього була погана автівка, але добра душа. Лиса гума, заноси на кожному повороті, затуманене скло, вікно, відчинене у найбезумнішу зиму. Моя рука між його ногами, тиша, вдячний погляд, усмішка й прощання. Я виходжу, машина глохне й потім заводиться тільки з третього разу, дизелька. З нами не повинно було статися цього, думала я, але заходила у під’їзд щаслива. А воно повинно було статися, і мало продовжувати ставатися, але що я знала тоді, заводилася швидше від тієї дизельної колимаги, хай яка затерта ця аналогія. Найгірше – коли думаєш, що неможливе можливе.
Того дня ти спізнилася до школи. Я прийшла додому, ти плакала за столом. Я запитала, що сталося, а ти розповіла, як одяглася й подивилася на годинника, і було 10 і 11, а не 10 і 10, і було пізно виходити, і ти не пішла до школи. Тоді ми робили морозиво, а тато нас фотографував.
Дивлюся на годинника – майже друга ночі. Мало в мене друзів, думаю я, котрих можна потурбувати смс-кою у таку пору. Крім Армінового тата. Доброго милого кучерявого Аміра. Крім того, що добрий, милий та кучерявий, Амір – мій тип мужчини. Не тому, що кучерявий, хоча це теж, а тому, що працює вночі. Пишу йому, що ще в першому класі посварилася з годинником. Відповідає, що мені годилося б трохи пригальмувати. Я кажу йому, що їду в Америку, він каже, що на моєму місці вчинив би так само. Я кажу йому, що втомилася від снігу, він каже, щоб ішла бавитися в сніжки. Я кажу, уже не йому, а Меші, мовляв, ходім бавитися в сніжки, і відправляю повідомлення сама собі. Мертвий «Сіменс» поховав у теці з невідправленими мої найкращі повідомлення до Меші. Оті найщиріші до нього так і не потрапили. Ми бавимося в сніжки місяцями, думаю я і чекаю хоча б четвертої. Це вже бодай пристойний час для вкладання в ліжко. Перед цим годилося б трохи підкрутити опалення, вимкнути мобільний та замість дизельного «Гольфа» побачити вві сні Тампу.
Крайній рівень самотності
Усі речі колись знайдуть своє місце. Треба мати терпіння.
– У тебе немає подушки?
– Звідки вона в мене.
– А рушника?
– Є, але в іншій сумці.
– На що ж мені покласти голову?
– На мене.
Третій день ми намагаємося вилетіти у Загреб. Третій день ми у чорториях сараєвського туману, вдихаємо смоґ, видихаємо зневагу до міста, з якого їдемо до іншого, котре навіть зневаги нашої не варте.
Сараєвський аеропорт. Найліпший маленький аеропорт у Європі. Малі зали очікування, малі люди, великі валізи. Новий рік щойно почався. Люди розлітаються по домівках, які вперто відмовляються такими називати. Кажуть, що вони їдуть із дому, а знають, що вони вже давно тут не живуть.
– Сараєво. Найпечальніше маленьке місто в Європі. І ми двоє, такі ж малі, такі ж печальні.
– Думаєш, полетимо?
– Та навряд.
– Що будемо на вечерю?
– Байдуже.
– Зробити долму?
– У чому?
– Позичу каструлю.
– Ну, якщо хочеш…
Я не хочу. Не хочу ще одну ніч спати в порожній квартирі, яка вже третій день офіційно і не є нашою. Ми продали квартиру в Сараєві й мали би бути щасливі. Давно вирішили не жити тут, давно вирішили придбати щось там. Ніколи ще не мали стільки грошей на рахунку, ніколи ще не сиділи в аеропортовій почекальні такі багаті. Ми такі багаті, що тринькаємо на авіаквитки, збираємо й бонусні милі, може, наша продана квартира колись відвезе нас далеко-далеко звідси. Не маємо ні каструлі, в якій можна приготувати долму, ні подушки, на яку можна спертися, чекаючи, коли нас іще раз повернуть до колишнього дому. Кожна ніч – додатковий бонус. Щоночі ми спинаємося на новий, вищий рівень самотності, оголені в оголеній квартирі.
– Добре, що Міла не поїхала з нами. Пропустила б медогляд.
– Думаєш, таки не полетимо?
– Без шансів.
– Треба подзвонити твоїм, щоб відвезли її завтра. Її картка у другій шухлядці.
– Треба.
Квартира в Загребі має шухлядку для результатів аналізів, шухлядку для дипломів, шухлядку для рахунків. У котрусь із тих шухлядок складемо й папери на кредит. Ціла сараєвська квартира поміститься в одній шухлядці загребської.
Добре, що Міла не поїхала з нами. Вона замала ще, могли б загубити її в тумані, як уже загубили себе.
– Чорт забирай, ти ж знаєш, ми мусили.
– Знаю. Я ж нічого не кажу. Знаю.
Якби він курив, зараз би запалив цигарку. Якби мав якийсь порок, зараз був би саме час пуститися берега. Якби читав газети – пішов би до кіоску. Нічого цього він не може, не має алібі для віддалення від мене.
– Чого нас не оголошують?
– Мабуть, уже скоро.
– Може, підемо додому?
– До якого?
Він усміхається зневажливо. Мені стає тільки важче, і ще жаль. Дивлюся у вікно – і не бачу далеко. Це таке місто, у якому більше дивишся, ніж бачиш, та все одно ніяк не перестанеш дивитися. Хочу сказати це вголос, але передумую.
Зрештою приймаю запрошення покласти голову йому на плече. Запихаю руку в кишеню його куртки й граюся ключем від квартири. Стискаю його, поки долоня не починає пітніти, а ключ не залишає відбитка на вологому м’ясі. Тепер мої відбитки видно й на тілі, тепер я більше ніколи не зможу приховати цієї квартири.
Заплющую очі й уявляю, як ми пропливаємо угорі, високо, а з літака випадають гроші з нашого банківського рахунку, бонусні милі й усі документи з наших загребських шухлядок, і провалюються у роззявлений рот туману.
Оголосили, що наш літак не злетить. Голос повний вибачень, від яких людям не легше. Будівля аеропорту порожніє. Відчуваємо, як ми знову залишаємося самі.
Життя внизу й нагорі
Він подумає про це, коли опиниться нагорі. Про все добре поміркує, коли опиниться нагорі.
Літні дні довгі. Людей, що його оточують, він ледве знає і важко розрізняє: всі майже однакові, подібно вдягнені, одного зросту. Може, навчився б їх розрізняти, якби придивився до них, але він не дивиться. Занадто багато краси внизу, щоб дивитися на людей. Може, зміг би розрізняти їх за голосами, але вони нічого не кажуть. Ніхто нічого не каже. Це нагорі говорять, внизу мовчать. Усе їй скаже, коли опиниться нагорі.
Ще одне занурення – і він повертається до реальності. Ще раз освітлює горгонарії, ще раз, затамувавши подих, дивиться, як блакитно-синій колір із дотиком світла перетворюється на червоний. Зачаровано спостерігає за грою кольорів та світла, і йому здається, ніби тут, унизу, на глибині 35 метрів, він щось тримає у руках. Нагорі, в його надводному житті, ніщо йому не належить. Ніби хтось інший тримає у руці лампу, запалює та гасить її, робить так, щоби він проти власної волі змінював кольори.
Вісім років тому він зустрів мене й покохав. Я зустрічаю його тільки тепер, коли вже запізно кохати, хоча було б мудро саме так: покохати його отакого, тут і тепер.
День мого весілля. Чоловік, я, кількоро друзів – серед них він.
Цілує мене і стискає в обіймах. Ми раді, що зустрілися. Поплескую його по спині.
У нього відросло волосся, плечі липкі від поту. Ми дивимося одне на одного. Скануємо. Що змінилося з останнього разу? Всотуємо нові відтінки кольорів, нові зморшки, нові підшкірні прищики, нові плямки тонального крему.
Довгий літній день змінюється короткою літньою ніччю.
Падає темрява, падають п’яні гості: на ліжка, матраци, килимки.
Він сидить на підлозі й говорить. В очах його бачу сяйво, часом блакитне, часом червоне, так само, як у горгонарій, історію про яких він виплітає. Я вдихаю його історії й не хочу їх видихати. Вісім років тому він не вмів так оповідати, вісім років тому я не хотіла слухати.
У його історії запливали й цікаві та веселі рибки, чиї імена я негайно забувала, що не заважало мені уявляти, як вони зграйками плавають поміж дайверів, сприймаючи їх не як небезпеку, а як партнерів для гри й взаємного під’юджування.
Я завжди знала дві речі: людина – не єдина розумна істота у всесвіті, і людина, безперечно, не єдина істота, яку розважають дражнилки – безглузда гра без переможців та переможених.
Нагорі, у цьому надводному житті, ніщо йому не належить. Ніби хтось інший тримає в руці лампу, запалює та гасить її, робить так, щоб він проти власної волі змінював кольори, він думав про це й коли випірнув, і ще довго потому. І все ж ніколи нічого мені не сказав. Нагорі продовжував мовчати так само, як мовчав унизу. Не сказав мені, що цей шлюб – не найкраща ідея. Не сказав, що існують світи, у яких перед очима спалахують кольори й сміються веселі рибки. Чекав, щоб стало запізно, і щоб я відкрила це сама.
Я завжди знала дві речі: людина – не єдина розумна істота у всесвіті, але безсумнівно єдина істота, здатна дражнилки – безглузду гру без переможців та переможених – перетворити в гру на життя і смерть. Світло згасло. Я заплющила очі й побажала, щоб він акуратно намацав шрам від щеплення на моєму лівому плечі, потягнув його на себе, відіткнув мене, випустив назовні все повітря, змотав мене, поставив у підвалі й залишив унизу до наступного літа.
Нестерпна втома молодості
Молода боснійська письменниця Ламія Бегагич, народжена 1980 року, представляє покоління, чиє дитинство розтрощила війна 90-х. Формуватися потім довелося у вирві повоєння, і тамтешня критика мала рацію, відгукнувшись про наймолодшу літературну генерацію з сумішшю співчуття й легкого подиву – мовляв, такі молоді, а такі втомлені. Ці діти й справді рано втомилися жити.
Збірка оповідань «Річниця випуску», опублікована Ламією Бегагич у 2005 році, є етапною і для нової прози Боснії і Герцеговини в цілому. Мозаїка, ефект кіномонтажу, гіркий присмак навіть від романтичних історій, острах щодо деталей, які переважно мають фатальний вплив на життя героїв, національна травматологія і національний же меланхолійний ліризм – ось деякі риси, притаманні всьому повоєнному боснійському письму, повною мірою представлені у творчості Ламії Бегагич. Що травмованіша і самотніша людина, то дискретніше вона пише, наче картини світу незворотно фрагментарні, побачені крізь розбиту оптику; та в той же час відображення в розбитому дзеркалі множиться, і кожен малий страх, кожну велику любов автора читач сприймає і переживає як власну. Так відбувається мимовільне повернення до спільного. Голос Ламії Бегагич особливий, глибокий, неквапний та переконливий, він мовби понад усе прагне розібратися з травмою, згодувати їй стільки часу, скільки знадобиться, але отримати за це гарантований вихід до світла. Бегагич пише короткі історії, пише ощадливо, і хоч рясно публікується в періодиці – не квапиться видавати твори окремими збірками. Зате за назвами й концепціями тих двох, які наразі має у портфоліо молода авторка, можна аналізувати психологію цілого її покоління.
Історії Ламії Бегагич транзиційні, як і ціле її суспільство, а всі персонажі – атомізовані, замкнені в своїх мікросвітах наодинці з потребою будувати себе і таким чином утримувати від падіння небо. У згаданій вже «Річниці випуску» колишні учні сараєвської гімназії, які вийшли зі школи прямісінько у війну, на порозі тридцяти років розповідають про своє життя і пригадують, що пов’язувало їх колись. Та ця зустріч випускників уявна, віртуальна, статися насправді вона не може з багатьох причин, у першу чергу – бо колишніх однокласників розкидала по світі війна, і зібратися разом їм не так просто. Може, і неможливо, може, і не варто – ці риторичні запитання залишаються в підсвідомості. Герої постаріли значно сильніше, ніж самі уявляли, і з кожною сторінкою все чіткіше це розуміють. Тут майстерні діалоги, які говорять, мовчать і дихають аж так, що дають повне відчуття присутності, тут дуже лаконічно, але влучно й рельєфно виписані характери й долі – з різьбярською вправністю гіперреалізму. І всі ці колишні діти, кожен з яких так відчайдушно намагається виправдати власне життя і щось про нього зрозуміти – це уламки колишнього цілого, яке жило і раділо, а тепер їх розкидало вибухом, контузило, і єдине, що відчувається чітко – біль і туга.
Збірка «В одному напрямку» (2010) закріпила за Бегагич реноме яскравої авторки з великим майбутнім, дебют якої не був випадковим спалахом. У цій книжці не бракує клаустрофобних мотивів і транзитних просторів – аеропортових залів очікування, автомобільних салонів, вокзальних перонів, особливих міст. Можна сказати, що весь довколишній світ для героїв – лімб, проміжний стан поза простором і часом, передумова для ліпшого (хоча не конче) «десь» і «колись», неможливість повернення в точку А із точки Б. Раз по раз на сторінках визирає дух Чехова з його уважністю до екзистенційних дрібниць, але й Кундери з його прагненням захистити інтимний простір від втручання ідеології. Окремішність як вирок – так можна коротко описати палітру переживань героїв цієї книжки. Це не вежа зі слонової кістки, це цілковите усвідомлення часу й простору, в яких довелося жити, але й власної нездатності в усе це вмонтуватися. Тому й можливий для героїв рух тільки в одному напрямку – хронотоп опирається, багатовекторний рух такого автономної, а часом і відверто чужорідної людини розхитав би його і поранив, ніби куля зі зміщеним центром, яка й сама заблукала, втративши мету. Простий рух в одному напрямку – це ще й економія сил, а вони потрібні героям на опір середовищу. Коло замкнулося. Але своїм упертим рухом в один бік, хай без жодної впевненості в кінцевому результаті й пункті призначення, герої Бегагич невловимо нагадують «Бігунів» Ольги Токарчук, для яких зупинка дорівнює стагнації й смерті. Поки дівчата-лесбійки з оповідання, яке відкриває добірку, їдуть, вони замкнені в автосалоні й належать собі, вони не «інші» в патріархальному суспільстві, а просто люди, які люблять, у них уже нема минулого, зате є шанс на майбутнє. Хоча не факт, що справді матимуть його в пункті прибуття, коли здійснять камін-аут.
Ламія Бегагич, уперта індивідуалістка, послідовно бореться проти кліше «жіноча проза» та за власне право працювати у малих формах. Балканська критика, як і українська, з дня у день очікує від авторів нової генерації великого роману. А сама Ламія, не заперечуючи загальної любові до футболу, з яким порівнює затребуваний на ринку великий роман, прагне зберегти для себе свій настільний теніс короткого оповідання, в якому вона вправна як мало хто. Зрештою, важко не помітити закономірності: мозаїка розмаїтих малих історій авторки завжди пов’язана спільним мотивом – чи то намаганням бодай уявно зібрати докупи розкидані вибухом уламки минулого, чи то рухом в одному напрямку. Підсвідомо зрозуміло, що цілого відтворити не вдасться, але можна бодай спробувати в рамках лікування травми від фрагментації світу. Це теж, до слова, тенденція цілої нової боснійської літератури – творення бодай зародку великої історії спрямовуванням маленьких історій в одному напрямку. Так, буває, дитина намагається склеїти з черепків розбиту вазу. І розуміє, що фатально втомилася, коли виявляється, що якогось важливого фрагментика все одно бракує.
Катерина Калитко
Довідка:
Ламія Бегагич народилася у 1980 році в Зениці. Нині живе й працює в Сараєві, де вивчала літературу народів БіГ на філософському факультеті Сараєвського університету. Редакторка електронних часописів та дитячих журналів. Колумністка порталів E-novine та «Бетон», активістка руху за модернізацію шкільної освіти та національної політики друку підручників. Пише художню прозу для дорослих та дітей, яка перекладена англійською, німецькою, шведською, болгарською і словенською, володарка низки літературних нагород. Має чоловіка й сина, хоче мати доньку й собаку.
Катерина Калитко 