* * *
а куди цю любов, цю пташину, цей чорторий
як ця лава пече загусає шарами втрат
ляж зі мною до ранку і трохи до ранку помри
коли нині нас не взяли назавжди вмирати
закипає гнила земля на кордонах ран
кажуть, бачили вершників, та ще не четверо – три
то куди цю любов, у які дорожні бесаги
до крихкого, коштовного, чи туди, де вода і хліб
як так сталося глибоко, що без свідків та без присяг
астероїд і вибух, і вирва щороку глибша
кожне поле думає, що по жнивних часах
далі тільки борошно, дихання не залишиться
але ось це тіло, болісна ртуть, це шорстке стебло
розсуваючи листя стегон, в’ється в річку, шукає дельти
ані мокрий рушник, покладений на чоло
ні рецепти мудрості, позичені у людей
не вгамують гарячки
плач над смертною плоттю
і над ніжністю, більшою за життя, за вічне ніде
уночі цей клапоть суші виє на всі зірки
але що робити з любов’ю, з ніжністю, із тобою таким
* * *
П’ятдесят голубів полетіло з цієї дзвіниці.
Гори грім пережовують, ранять беззубі ясна.
Кволе дерево вітру росте на піску весни.
Кожен любить свій бій тільки названим на ім’я,
кожен лоб пам’ятатиме власний розбитий мур,
кожен зробить із власної кістки собі царя,
кожен власного бога кладе в черепну пітьму
і слова висипає в колодязь абетки усі підряд,
не подрібнені й на склади.
Попелинки тремтять на віях,
ростя ранку в багаття кидають, бо сухе.
Понад берегом скаче кінь, вороний, живий,
але в череві в нього ворушаться тіні ахейців.
* * *
Наблизившись, каже: візьми мене всього, сповна,
я вмію світитися поночі, бути німим, зворушливим.
Розламує хліб, а із нього сиплються човники.
Всю ніч довгостеблою тінню гойдається ружа,
немов на ріці ліхтар подає сигнал “Не тривож”.
Веснянок бурштинні крихти блискають із плеча,
ущелина поцілунку дихає. Все ще можна.
О, тріщино, що поздовжня, о, яблукова печале,
о, повна соку скінченносте, стиглосте сегодинна,
кудити тебе нести, святити плоди прим’яті
чиїм ім’ям? З-поміж губ випурхує дим,
і пасма ворушаться зграйкою солов’ят.
Наблизившись, каже: візьми мене всього, сік
підважує шкіру, і вОди ще поки – літепло,
я був яблучам, прокотився межи усіх,
я хочу вирости в дерево перелітне,
я корінь пущу і його триматимеш ти,
бо скоро осінь і скоро ти полетиш
на південь і захід, а з тобою і я,
і диму домашнього наші гіркі солов’ята.
НЕДІЛЯ
Вересневі стояння в церкві схожі на ліс удосвіта,
на простукування кавунів біля межі баштану,
на розколювання горіхів, з яких проростає досвід,
на купання в ставках, прохололих, але рахманних.
Що потому? Крохмальна білизна, роз’ятрені хризантеми.
Тим, що ревно молилися, дозволено перший танець.
Кажуть, сором для чоловіка – так вихиляти стегнами,
але маки на вилицях швидко й лоскітно тануть.
Небезпечна бритва танцю вгрузає у мед
мовчазного горла. Рибинна грація ця.
Затуливши долонею його особливу прикмету –
слід гачка – не даєшся на деко, де черевця
випотрошують, закладають у них шафран, чабер,
щоб спекти урочисто, бо ж свято, бо зміна правил.
Молитви, і вигуки, й шурхоти:
– як я люблю тебе;
– забирайтеся геть;
– під ногами хрускають равлики.
* * *
Дівчино з вороном, дівчино, що із ворогом,
швидко в’януть пухкі восьминоги жоржин,
день ощетинився нами, такими чужими,
гострими нами, нами – малими потворами.
Ягода зору на вістрі голки тремтить:
нащо ти з ворогом ворона, з вороном ворога.
Сонце стоїть у дверях в обідню пору,
саме заснути би, але серця неситі
плачуть, як немовлята, яким не дали імен.
Ворони люблять найбільше зелені очі,
скаже тобі тут чи не кожен книгочий,
вправно гортаючи лиця та документи.
Як виноградно-хижо зизує ворон,
жінка, настала з дівчини, носить від ворога ворога,
хрускіт сходинок, радісні хрипи скореної.
Нашу залізну браму гризуть знадвору.
Дихай на змерзлий пуп’янок,
нам усе ще
нескоро.
* * *
Здається, приїдеш у будь-яке місто на три дні,
з готелю вийдеш із мокрим волоссям – зустрінеш його на площі
перед парламентом, де прапори полощуться,
перед апокаліпсисом, де вирви метеоритні.
І якщо є тут парк, то неодмінно з птахами,
звиклими брати з наброду осип, щоденну дань:
у алеї безвітряній сипле їм зерна пані,
досконало шляхетна, як троянда суха.
І якщо у місті є річка – то конче схожа на Стікс.
І щокожна міська абетка починається з літери ікс.
І коли у червоно-жовтий засніжений досвіток
досі виходиш із мокрою головою, пружно долаючи опір
чужого повітря, і на всіх язицех Європи
він закурити питає, де твій розум та досвід?
Схаменися, протверезій, звідки йому тут бути,
просто потворно дзенькають ножі голосів тупі,
а він потрібний, як уперті птахи, що вертаються з півдня,
а в когось його манера закопилювати губу,
очі із контрабандного бурштину, а більше нічого, аморе.
І ти повертаєшся, сушиш коси, ріжеш імбир у чай.
А завтра день, ти виходиш боса і його зустрічаєш,
стоїш на снігу.
Чорноморець, матінко, чорноморець.
Катерина Калитко 