Кур’єр Кривбасу №299 – 300 – 301 (січень-лютий-березень 2015)
ДЕЩО ПРО ВІЙНУ ВЗАГАЛІ: Війна в Сараєві почалася шостого квітня 1992 року. Переломна дата; від того дня відлічується початок страждання. Шостого квітня всіх нас попустило від жаху, що обрушився на місто. Людина переносить нещастя легше, ніж невідомість і страх, а ми чітко того дня, шостого квітня, із періоду нестерпної невідомості перейшли в період блаженних нещасть.
ЗГОДОМ УЖЕ ЛЕГШЕ, ПОЧАТОК НАЙВАЖЧИЙ: Перший воєнний квітень минає під знаком великого виходу. Мудрі панічно тікають. Менш мудрим навіть не відкривається розуміння тієї паніки. Місто гасне. У центрі працюють іще лише дві бурекджийниці, одна ашчиниця, одна чевабджийниця [1] та дві кондитерські. Щоранку хтось із них вішає замок на двері. Минуло лише два тижні відтоді, як почали стріляти, і ніхто на той момент іще не знає, який голод насувається.
Наші позиції визначилися тільки наприкінці квітня, коли обруч довкола міста остаточно стиснувся. Лише тоді стало зрозуміло, що буде не мир, а війна, і що це буде не справжня війна, а виснажування. Вмикаю світло й записую на аркуші імена людей, яких більше немає в Сараєві. Географія розпорошених: Загреб, Стамбул, Варшава, Лондон. Кількоро друзів, які залишилися, на різних кінцях міста. Диявол ховається в деталях. Деталей не видно за ілюзіями. Вимикаю світло. Поринаю у темряву довжиною в три роки.
ІСТОРІЯ, АБО ПРО ТЕ, ЯК У ЖИТТІ ВЕДЕТЬСЯ ДОБРИМ УЧНЯМ ПОГАНИХ УЧИТЕЛІВ: Якщо вже не можна уникнути визначення, за яким історія є вчителькою життя, треба піти до кінця й сказати, що йдеться про погану вчительку. А погані педагоги, на біду, переважно мають добрих учнів. Якихось три роки тому це було покоління салонних інтелектуалів, які, накурені понад усяку міру, вели нескінченні дискусії щодо сенсу життя. У салонах – це на початку дев’яностих у Сараєві означало в кафе. Говорилося: у нас немає майбутнього, історія нас оминула. Сорок перший, сорок третій, сорок п’ятий, сорок восьмий, шістдесят восьмий, шістдесят дев’ятий (ех, той шістдесят дев’ятий!), сімдесят перший – усе це пролетіло повз нас. Ми так прагнули живої історії, її виру.
А тоді надійшов дев’яносто другий. Ціле покоління з кафе було перекинуте в окопи, у темні операційні, на цвинтарі. Мудрість заднім числом нікому не принесла користі. Тільки тепер зрозуміло, що ми були нетерплячі. Молоді люди не розуміють значення слова сабур [2], це приходить із віком. Треба було ще зовсім трохи терпіння, і стан речей сам собою розкрився б нам. Ми отримали більше історії, ніж здатні були витримати. У цій країні жодне покоління ще не померло природною смертю, кожне застало війну.
ГЕОГРАФІЯ, АБО Ж СТО РОКІВ САНКЦІЙ: Географія – взагалі ніяка не вчителька, це просто темна пляма в історії нашої країни. Це буде перший раз, коли Боснія залишиться без своїх бібліотек. Краса країни ховається в її душі. Душа зберігається в бібліотеці. Бібліотека – це концентрована пам’ять кожного народу. У Вєчниці були зібрані всі найважливіші знання про Боснію. Спосіб, у який книжки утворювали єдність із будівлею, мав у собі щось настільки дражливе, що споруда просто мусила бути спалена. Якщо дивитися з Требевича [3], псевдомавританська будівля перевершувала елегантністю все довкола себе. Коли таке бачить той, хто на світ дивиться крізь координати міноментного прицілу, він не може опиратися. Історичний поклик сильніший. Священні причини наказують йому відкрити вогонь.
Так страждає Боснія, від Уни до Дріни. Уся та географія – суто історичний процес. Мілошевич це зрозумів, звідти й такі руйнування. Що для його країни означають сто років ганьби проти якоїсь тисячі кілометрів? Санкції – маргінальний епізод, історія не починається й не закінчується ними. Коли мине сто років і коли все це забудеться, цілком імовірно, його прославлятимуть як найвеличнішого сина своєї землі. На це він і розраховує, і тому з такою пристрасною затятістю нищить, бо наприкінці порахують не перерізані горла, а самі лише відвойовані кілометри.
САРАЄВО ВНОЧІ, АБО Ж ПРО ДИВНУ СИЛУ ПОРАЗКИ: Треба бачити Сараєво вночі. У цілковитій пітьмі світло поширюють лише ракети, випущені з Требевича. Тільки побачивши цю картину, людина зрозуміє ступінь безвиході, у яку нас загнали. Болісна картина; ніде жодного світла, ніде ані сліду життя. У долині, що колись пашіла вітальністю, владарюють морок і смерть. Ми не були готові до війни. Непідготовленими зустріли й відключення струму. Густа пітьма свідчить про наше заціпеніння. Коли хтось запалює сірник – півміста освітлює.
Нічне життя в Сараєві до війни починалося тільки об одинадцятій, коли розходилися школярі. Тепер це лише деструктивні спогади. Правило – відкинь спогади, вони лише зайве ускладнюють життя. З ними людина ще може якось дати раду, але питання самі в голову лізуть. Їх неможливо відігнати. Ота міцна сараєвська мафія, той репресивний і аж до поваги міцний державний механізм, та заразна енергія чаршії – невже все це могло зламатися? Бачити Сараєво вночі означає бачити місто на колінах, смертника перед стратою, а це видовище болить. Тяжко дивитися на живих істот у миті їхньої поразки. Нудота сильніше підступає до горла на думку, що в цей самий час у Соколаці [4] сяють яскраві міські вогні.
САРАЄВО ВДЕНЬ, АБО Ж БОЖЕСТВЕННА ДІРА: Зуко Джумгур пише, що Сараєво – божественне місто, одне з найкрасивіших, які він бачив. Валеріан Жуйо теж співає у славу Сараєва – це, каже, слава фантастичного саду, що тчеться зі страждань та спокус його мешканців. Зехарія твердить, що цьому місту немає рівних серед інших міст. Так писалося колись. Тепер це вже не місто, це тільки спогад про Сараєво зі світлих часів. Говорить чоловік у черзі за водою:
– Сараєво – це справжня діра. Поглянеш угору – неба не бачиш. Тільки дроти, мільйони дротів. Усі поперепаювали. Ціле місто тим затягнули, а електрики все одно ні в кого немає. Глянеш униз – немає асфальту. Тільки канали для газу. Ціле місто перекопане, а газу ніде нема. Глянеш уздовж вулиці – повно народу, а ніхто не йде з порожніми руками. Усі несуть каністри. Мільйони каністр, тисячі тачок, а ні в кого більше двадцяти літрів води немає вдома. Тому на Сараєво ліпше дивитися вночі, ніж удень. Тоді нічого не видно.
САРАЄВО, АБО Ж ТРАКТАТ ПРО ЧЕСНОТИ: Найголовніше в житті – мати достатньо тютюну. На клапті паперу, з якого роблю самокрутку, написано: «Раціональну аргументацію, громадянську мужність, толерантність, об’єктивність, повагу до інакшого способу життя, чемність, практики, засновані на універсальних цінностях свободи людини й спільноти – проявляє і представляє надто мала кількість людей на цій планеті». Сараєво завжди було взірцем толерантності – міркую, доки текст зменшується з кожним новим димком, яким затягуюся. Куріння активізує впевненість у можливості порятунку. Ілюзія триває, поки не догорить до фільтру. Хтозна, може, треба було бути свавільним, примітивним середовищем? Це могло би бодай пом’якшити внутрішню зраду, але хто має право від політично нехитрого міста вимагати такого рівня ясновидіння?
УМИРАННЯ, АБО Ж ПРО ДИВНІ ВЛАСТИВОСТІ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ: Щодня бачити смерть довкола себе означає звикнути до її присутності. Буде корисною та звичка, із якої людина зможе почерпнути найбільше добрих уроків, як написано в одному кодексі. Завдання добрих уроків, написано в іншому – поширювати любов. Смерть не можна полюбити, звикнути до неї означає інше – припинити її боятися.
Є тільки одна річ, страшніша за смерть. Умирання. Бачити мертву людину не страшно. Тужно, моторошно й страшно дивитися на людину, що вмирає. А Сараєво не мертве. Сараєво вмирає. Цей факт уміщує всю красу божественного саду на останньому подиху. Сараєво увійшло в передостанню фазу.
Умирання триватиме. Триватиме доти, доки з нього не зникне краса. Залишаться тільки нудотні спазми й нагадування, що стражданнями закінчує кожне місто, яке не сприймає серйозно знаків-попереджень, яке в ілюзії вбачає свою справжню долю.
МІСТО НЕБЕЗПЕЧНОГО ЖИТТЯ: Отже, вмирання гірше за смерть. Але є й важчі речі. Коли людина бачить, як усі довкола розбігаються по безпечних кутках, і тільки вона залишається зі своєю бідою. Це гірше й за вмирання – безнадійно залишатися там, звідки всі тікають. Депресивне враження справляє навіть напівпорожній кемпінг у серпні, десь на Корчулі, що вже казати про Сараєво в грудні 1992-го.
У фільмі «Рік небезпечного життя» Мел Гібсон прощається з другом-індонезійцем. Іде. Приятель каже йому: «Коли сидітимеш на терасі якогось паризького бістро, замов там каву й згадай про мене». Та сцена – наш життєвий кошмар. Люди роз’їжджаються. У кожного друга інвестовано десять років кривавої праці. Найгірше – зайти в пусте кафе, до вчора ще повне людей та диму. Найгірше – це місто, де вулиці порожні, зате аеропорт велелюдний. А те, що ми й далі безтурботні, досконало підтверджує, що ми насправді цілком свідомі власної безвиході. Спокій – ментальний еквівалент відсутності вибору.
УТЕЧА В СВОБОДУ: Ми живемо в режимі психологічних коротких замикань. Це рятує від божевілля. Оскільки божевілля вже давно наступає, ми мусили весь свій інтелектуальний капітал інвестувати в короткі замикання. Тільки це може нас витягнути. Ось приклад одного, що справді приносить полегшення. Отже, що таке Сараєво? Ніщо, пуста абстракція, темна пляма на біографії нашої планети. Весь світ живе нормально, п’є собі свою каву. А тут час зупинився. Наше коротке замикання полягатиме в тому, що ми поміняємося ролями зі світом. Якщо спитаєте нашої думки, цілий світ божевільний, і лише Сараєво нормальне. Тут – єдина реальність, усе інше просто імітація життя. Там люди розпещені. Там, за сімома горами й сімома байраками, люди п’ють воду зі склянки, яку несли від крана до вуст; ми сьорбаємо безпосередньо з каністри, яку тягнули три кілометри. У цих двох випадках що ближче до природи?
Чи заслужили ми нашу воду?
Заслужили.
Який ковток найсолодший?
Той, що його заслужиш.
Отже, найсолодша вода – із каністри.
ЩЕ ТРОХИ ПРИКЛАДНОЇ ПСИХОЛОГІЇ:
- Найсолодша вода – із каністри.
- Найсмачніший – просто рис. Рис без жодних приправ.
- Найкраще горять дрова, які на плечах принесеш із Требевича. Найкраще означає найшвидше.
- Нема нічого кращого за самокрутку з чаю. Тільки треба добре згорнути.
- Електрика непотрібна. Сядь о четвертій в пітьмі й чекай, коли буде восьма. О восьмій – спати.
- Найліпший пиріг – із кропивою.
- Холодна жінка, тепле пиво. Це саме те, що треба.
- Неголені жіночі ноги, хіба є щось більш спокусливе?
- Отже, цілий світ божевільний. Правда за нами. Ми біля джерела життя.
- Насправді світ – це просто темна пляма на біографії Сараєва.
ОТЖЕ, САРАЄВО: «Мій пане, дивовижне місце знання – це Сараєво», каже Зугді, що пізніше називає його ще й місцем розваг. Сараєво – гірське місто. Більшу частину року тут переважає сірий колір. Коли сірому місту вдається підкорити людські серця, це означає, що його чесноти безцінні. Ступінь важливості будь-якого міста можна визначити, коли йде дощ. Якщо й під найбільшою зливою людина має мотивацію вийти з дому й вирушити в центр, тоді вона справді живе у місці, де варто жити. З якихось незрозумілих причин Сараєво постійно вабить прибульців. Затиснуте між горами, не настільки, як Мостар, та все ж затиснуте.
У свої найкращі часи місто гучно славилося тим, що тут майже не було мишей, і що для розваг тут було 26 тисяч двориків, прекрасних, «як райські сади». Тому й було назване містом розваг. Люди тут були, як стверджує один літописець, наполегливі в молитві, «і старе, і молоде, і шляхетні, і злидарі». Коли на площі залунає заклик до молитви, сараєвці припиняють рахувати гроші, кидають крамниці відчиненими, скажуть: «Чую тебе, Боже» – і «стрімголов летять» у мечеть. Це все не з пам’яті, усе записано й врятовано від пожежі.
КОЛИ ПРИЙДЕ ВІЙНА: Року 1781-го на схилах Требевича випав червоний сніг. З історичної перспективи – поганий знак. За два століття потому надійдуть три тяжкі зими, упродовж яких кожен сараєвський сніг буде червоний від крові. Дивовижне місце знання та розваг виродиться в небезпечне місце страждання й болю. Люди почнуть сумніватися в своїх почуттях до міста. Тільки деякі із цих нещасних знайдуть у собі сили, щоби продовжувати любити Сараєво. Їхня любов справжня. Сума досвіду, що їй передує, гарантує якість.
БІГУНИ: У цьому експериментальному мікрорайоні ходіння – забута дисципліна. Усі біжать. Снайпер контролює всі вулиці, усі проходи й усі подвір’я. Повільно ходити означає звести власні шанси до мінімуму. Бігти означає збільшити їх на п’ятдесят відсотків. Не однаково, як бігти. Немислимо вийти з будинку, крокуючи, і потім повільно набувати прискорення. Біг має сенс тільки тоді, коли розпочинаєш його ще в під’їзді й надвір вилітаєш уже на повній швидкості. Проблема того, хто покидає під’їзд, не в тому, що мусить бігти – бо то його вибір трохи побавитися з долею – а в тому, що знає: змагання почнеться, щойно він ступить на вулицю.
І не так йому прикро, що на його біді намагаються заробити, як те, що шанси виграшу 3:1 на користь Митра, нашого персонального снайпера, який завжди встає раніше, а лягає пізніше за нас. Тому кожен успішний перехід мосту – подвійний виклик: залишитися живим і не дозволити ворогам заробити. Коли до Головної пекарні біжить жінка чи старша людина, шанси збільшуються до 4:1.
Звісно, на користь Митра.
ЗВИЧАЙНИЙ ДЕНЬ:
8.17 – дівчина на мості, прямо в голову. Навіть не зойкнула.
9.00 – снайпер не зупиняється. Тіло дівчини ще там, ніхто не може до нього підійти.
9.30 – гранатометний обстріл Головної пекарні. Усе одно хліба немає.
10.00 – гранатометний обстріл трамвайної зупинки. Усе одно трамваї не ходять.
10.22 – молодий чоловік біжить до тіла, отой згори двічі стріляє в нього. Хлопець ховається за контейнером і більше не висувається.
10.45 – Кон Колін, журналіст «Сандей Телеграф», на БіБіСі: «Кожен, хто побуває в Сараєві й побачить, як поводяться серби, вимагатиме військового втручання. Такої зухвалості не може збагнути той, хто її не пережив».
10.53 – молодий чоловік визирає з-за контейнера, повзе до дівчини, обхоплює її лівою рукою і, продовжуючи повзти, тягне її назад. Страшна сцена: закривавлена голова звисає, кричать люди, які дивляться на це з вікон, хлопець знову зникає за контейнером.
11.00 – гранати, гранати, гранати…
ЧИТАЙ З АСФАЛЬТУ, ТАМ УСЕ НАПИСАНО: А одного дня міст уже й вийшов з використання. Ще з квітня 1992 року він вважався чорною дірою міста. Суверенно правив усіма щоденними списками вбитих сараєвців. Постійно був під прицілом, і тільки найсміливіші наважувалися перебігти його. Аж до того дня, коли посеред мосту з’явилася калюжа крові. Від калюжі тягнувся червоний слід, тридцять метрів завдовжки. На асфальті все написано: спочатку снайпер з Храсного пагорба поцілив когось нетерплячого й необережного, а потім хтось, хоробрий та сильний, тягнув поціленого аж до контейнера. Контейнер слугує візуальним захистом від снайпера. Тільки візуальним, бо може захистити від погляду снайпера, але не від кулі, що без ускладнень пробиває тонкий метал. Тому серби часто стріляють по контейнеру; велика ймовірність, що когось можуть убити таким чином.
Опівдні всі вже знали, ким був убитий і скільки дітей у нього залишилося. Хтось необережно назвав їх нещасними. Зайве визначення. Усі ми нещасні, тільки ступінь цього нещастя різниться. Коли надійде перемир’я і міст стане безпечною зоною – умовно безпечною, бо в Сараєві такий абсолют неможливий – люди уникатимуть його ще мінімум десять днів, доки не звикнуть до думки, що знову можуть пройти мостом і не мусять бігти.
ЗАСУДЖЕНІ НА БЕЗНАДІЮ: О дванадцятій мала з’явитися вода. Цілий ранок усі тільки про це й говорили і тільки цього й чекали. У Сараєві чекання – річ небезпечна, бо поширює ілюзію існування надії. Тож зазначеного ранку люди всі свої сподівання спрямували на появу води.
Замість цього о 19.45 зникла електрика, і в наступні півроку ніхто її більше не бачив. А коли немає електрики, не може з’явитися й вода.
Жити без надії в цьому місті означає жити добре. Усі дотеперішні очікування зазнали краху.
ГОТОВІ ДО НЕЩАСТЯ: Людина може ходити в лахмітті, це не соромно. Соромно ходити брудним. А сором у квадраті – ходити з непідрізаними нігтями. Ніколи ще сараєвці не були такі чисті, як під час цієї війни, коли мали найменше води для вмивання. Особиста гігієна тут завжди була важлива, але тепер це не результат звички, не вишуканість, а запобіжний захід. Навіть можна було б сказати – страх: якщо тебе поцілить граната й доведеться йти на ампутацію, непростимо, якщо хірург побачить твою брудну білизну чи занехаяні нігті. Війна, відсутність води, тяжкі життєві умови, артобстріл – усе це недостатні виправдання. У свою фатальну поїздку до лікарні Кошево людина має вирушити чистою. Таким чином ми готувалися до того, чого найбільше боялися: тут усіх лякала не смерть, але інвалідність.
ЯК ГРАНАТА ВПЛИВАЄ НА САРАЄВО: Коли по цій війні мине десять років і коли слід гранати на ринку Маркале затреться ногами, про пережите ми пам’ятатимемо три речі: каністри, снайпери та – найдовше – гранати.
Страхітлива руйнівна сила – те, що робить гранату найболіснішим досвідом цього міста. Моторошні досвіди є результатом зіткнення з природою. Що неприроднішим є певне явище, то більший жах, який воно справляє. Детонація снаряду, випущеного з Требевича чи з Лукавиці [5]– немає нічого неприроднішого за це. Велетенська енергія, що вивільняється, вібрації, нестерпний звуковий удар, тисяча осколків, що порушують природну рівновагу в радіусі двохсот метрів, цілком неприродньо роздираючи людське м’ясо, м’язову тканину, кістки.
Воістину унікальний жах. Такий досвід неможливо витіснити. Неможливо холоднокровно розповідати про гранату. Після вулиці Васи Міскіна, після ринку Маркале, після сотні інших ран у цьому немає сенсу. Місто повне шрамів. Слід на асфальті нагадує троянду й несправедливо, що такі болючі шрами носять такі красиві імена. Їх називають ружами.
Холоднокровно говорити про гранатометний обстріл може лише той, хто його не переживав. Наш досвід укриває забуття. У Сараєві окрім трьохсот тисяч індивідуальних існує й іще одна колективна обсесія – щоби припинилися гранати.
ПЕРШИЙ СНІГ: У грудні, коли випадає сніг, тиша стає домінантним звуком. Ані машин, ані трамваїв, жодного звуку. Зворотна еволюція, місто розчиняється до села. Спогади про довоєнне, урбаністичне Сараєво втрачають усякий сенс перед рустикальною атмосферою, якою проміниться вулиця. Зіткнулися два світи, однаково нереальні. Фата-моргана панує в цьому просторі. Вулицею проходить чоловік із тачкою й дитиною. Неспіввідносна пара, чоловік і його дитина. Він одягнений без будь-якого стилю: гумові чоботи, робочі штани, куртка цивільного захисту. Розпаровані рукавиці. Дитині максимум три роки і в цій сценці вона являє собою цілковиту протилежність чоловікові: живі, гармонійні кольори комбінезона й шапки з великим помпоном на маківці.
Малий жвавий, веселий, вулиця дзвенить його сміхом. Врешті йому вдається переконати батька й залізти в тачку. Він пищить від радості, коли чоловік штовхає його поперед себе. З вікна будинку, який вони минають, на них дивляться дві дівчинки. Усміхаються хлопчикові, але їхні усмішки сумні. Вони все віддали б, щоб і собі опинитися надворі.
Цій сценці до абсолютно сараєвської бракує ще тільки однієї деталі. По всьому ми будемо пам’ятати лише такі речі. Їй бракує снайпера; він з’явиться за півтори хвилини, коли батько із сином опиняться на роздоріжжі, та без жодних емоцій натисне на курок.
Постріл скинув хлопчика з тачки й розніс йому голову. Батько заціпенів од шоку. Люди розбіглися, але це тільки перша реакція. Не мине й півхвилини, як вони всі повернуться. Один таксист підібрав малого і на шаленій швидкості зник у напрямку Кошева. Найзловісніша сараєвська картина – «гольф», що із сиреною прокладає шлях до лікарні. Люди зійшлися до батька. Йому більше ніхто не здатен допомогти. Дивиться прямо перед собою й нічого не чує, і не бачить нікого. Ще за якусь хвилину від цілої сценки залишається тільки перекинута тачка й кров побіля неї. Раніше, ніж встигне випасти новий сніг, цю кров лизатиме бездомний пекінес. Ще до смерку зникне й тачка. Тяжкі часи, і завжди знайдеться той, хто за такої нагоди крастиме. Для таких на тому світі приготоване місце просто поруч зі снайперами, каже одна бабця. Ідеться про те, що однакову природу мають байдужість людини, яка натиснула курок, і людини, яка краде речі вбитих. У моральному кодексі релігійних людей байдужість близька до самої природи зла. Це тому, що вона дає йому алібі. Ми тоді ще нічого не знали про наше становище. Не знали, що воно безнадійне. Кожна вбита дитина, думали ми, все важче ганьбить Європу. Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти – це просто ще одна могила в Сараєві. І це те, що понад усяку ціну треба було б забути. Але ми не вирішуємо, що забути, а що пам’ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх. Так само, як і снайпери.
РОЗЛЮЧЕНА ЛЮДИНА ЗДАТНА НА ВСЕ: Він письменник. Раніше я ним захоплювався. Він утілював усе, чого не мали його попередники: начитаний, освічений, певний себе, з іронічним ставленням до дійсності. Володів усіма знаннями, необхідними для освоєння цього амбітного ремесла.
Коли почалася війна, він виїхав у числі перших. Там він ідейно осмислює облогу Сараєва, дає їй алібі. Одного разу мені довелося під снігопадом іти за чоловіком, що віз у тачці дитину. Вони йшли за якісь п’ять-шість метрів попереду мене. Коли вийшли на перехрестя, вистрілив снайпер і розніс хлопчикові голову. Нажаханий побаченим, я заприсягся рано чи пізно вбити того письменника.
Час минає й рани остигають. Саме час переглянути присягу.
ВОДА: Караджич дуже швидко дійшов висновку, що таке зіпсуте місто як Сараєво, не заслуговує на воду. П’ятсот тисяч людей залишилося із сухими кранами супроти літньої спеки. Ніхто тут не розраховував на таке. Тому на початку червня 1992-го безсила лють зустріла повідомлення про те, що французи відправили питну воду в складі гуманітарної допомоги. Лють була щира, бо заснована на незнанні. Французи краще за нас знали, до чого серби готуються і на що вони здатні.
СТАРЕНЬКА: Вода стає нав’язливою темою, такою нав’язливою, що про неї говориться більше, ніж про військову інтервенцію. Мені слід переглянути своє ставлення до чекання. Мої резерви на мінімумі. У квартирі є тільки склянка, щоб напитися, і півсклянки, щоб почистити зуби.
На вулиці зустрічаю стареньку, що несе чотири каністри. Устала ще вдосвіта. Десь на горі, безпосередньо біля лінії фронту, кілька годин чекала, щоб наповнити їх. Тепер повертається додому. Її можливості ледве дозволяють нести половину з того, що вона набрала. Так і робить. Спершу з двома каністрами долає п’ятнадцять метрів, потім ставить їх і повертається по дві інші, все озираючись із побоюванням, щоб хтось у неї не вкрав перші дві. І так щоп’ятнадцять метрів.
ЧИСТОТА: Багато хто загинув, перучи білизну у воді Міляцки. Чи снайпер поцілив, чи осколок снаряду. Тут живуть охайні люди, що надають великого значення чистоті. Один, що не любить охайності, бо в ній вбачає тривожну відсутність індивідуальності, питає: “Що важливіше – бути чистим, але мертвим, або живим, та брудним?» Тим не менше, серед живих значно більше чистих, аніж брудних. Гігієна для них є синонімом цивілізованості. Тому так фанатично хапалися вони за прання. Заслуга річки Міляцки в тому, що люди ходять вулицями чисті; у випраних, та непрасованих сорочках.
ДЕЯКІ РЕЧІ ТА ІНШЕ: Мій жах – це речі. Не знаю, чи передчуття це було, та я роками воював із домашніми за диктат принципу «якнайменше речей, якнайменше речей!» Вони шукали, купували, зносили, нагромаджували й берегли речі, спогади, побутову техніку, одяг, взуття, сувеніри. З усього я збирав лише книжки. Звісно, і це була помилка, більша за всі інші.
А коли війна зробилася нашою єдиною реальністю, коли домашні розсипалися світом, далеко від усіх речей, я єдиний залишився в квартирі й сам-один мусив розв’язувати їхні дилеми: що виносити, коли Митар підпалить будинок? Коштовності? Найменше місця займають, а вартість мають найбільшу. Чи, може, усі ті камінці, що ми привозили з літніх відпусток? Кожен має свою історію, кожен її розповідає. Чи, може, мені зробити авторську вибірку їхнього одягу, який найбільше люблю? А як із дитячими речами? Чи забирати всі їхні улюблені іграшки, чи повністю виключити з цього набору зброю? А куди все це запхати, якщо тільки фотоальбоми займають усе вільне місце у валізах? Мій гардероб мене взагалі не цікавить.
Ошалілий від питань без відповіді, врешті вирішую проявити трохи егоїзму. Однаково ця війна є тріумфом моїх пророчих здібностей. Чи ж я не казав їм, що не треба нічого купувати, навіть машини, бо попереду тяжкі часи? Якщо вже я мав рацію і якщо вже тільки я залишився тут, нормально буде, якщо заберу тільки свої речі. Отже, розглядаються тільки книжки. Коли це рішення я підкріпив додатковим аргументом, мовляв, книжки я вибрав, бо вони цінніші за одяг, а не тому, що вони з мого арсеналу, для мене дилеми більше не було.
Було, було. Дилеми насправді тільки почалися. Що брати? Спершу обираю сто книжок, а коли усвідомлюю, що для цього знадобиться ще двоє вантажників, задовольняюся спершу сімдесятьма, а зрештою й п’ятдесятьма. Побачивши, що по торбах вдається розіпхати від сили тридцять найкращих друзів, зрікаюся вибору. Переді мною постає нове рішення: прочитати всі сто улюблених і переписати в один блокнот усе, що варто пам’ятати, все, чого не можна забувати. Це тривало майже шість місяців. Горіли будинки довкола нас. Десь на вісімдесятій книжці я збагнув, що все дарма, таке читання не має жодного сенсу. Читання – творчий процес, і, коли зводиться до одного виміру, з нього зникає творчість. У відчаї ходжу квартирою, дивлюся на речі. Усе це помістилося б у дві вантажівки. Я сміховинний зі своїми торбами. Тому беру два кишенькові альбоми, у них складаю помилково дібрані фотографії й запихаю все це в бічні кишені піджака. У внутрішній кладу зубну щітку. Після цього повільно, повільніше за Хамфрі Богарта, беру сірники з гуманітарної допомоги й запалюю цигарку. Я казав тобі ніколи більше не грати цього, Сем. Сірник кидаю на полицю з книжками. Здавалося, він згасне, бо його здолає сором, але полум’я охоплює «Книжки в моєму житті» Міллера. У паніці я кваплюся загасити вогонь, доки не перекинувся на решту бібліотеки. Пізніше я розчарований власною слабкістю. Краще б я підпалив їх, ніж він. Моя поразка – це попередження, бо залишає гірке напучування всім готовим учитися на чужих помилках: ніколи не купуй речей. Тобі нічого не треба. Якщо не збагнеш цього сам, тоді спуститься з гори один поет. І все тобі особисто пояснить.
ЧОМУ НЕ ПОРОЗУМІЄМОСЯ: Із позірним миром до міста почали повертатися люди, що на початку чи впродовж війни поїхали з нього. Вони й самі знають, що це не мир, тільки привид миру. Не збираються залишатися. Приїздять, бо їхня туга більша за їхній страх. Наслідком стає трагікомедія нещасних, що зіткнулися з іншим світом. Нарешті в місті свого життя. Як це зазвичай буває, непорозуміння абсолютне. Після всіх міфів та легенд про зруйноване місто вони очікували щонайменше Хіросіми. Коли бачать те, що бачать, не можуть приховати свого подиву. Нам, що цілу війну провели в тіні Пале [6], цей подив здається розчаруванням. Нам здається, ніби вони розчаровані тим, що місто не зруйноване настільки, як вони очікували.
ОЧНА СТАВКА:
– То місто не таке зруйноване, як я гадала.
Отже, вони ніколи цього не зрозуміють.
Чи треба пояснювати, що розчаруванню тут немає місця, що тут справді були жахливі дні, страхітливі тижні, катастрофічні місяці, безвихідні зими? Загрузнеш у цих поясненнях, потонеш у дискусіях. Дискусії перетворяться на суперечку. Суперечка виросте в скандал. Кожен вивергатиме на іншого своє горе. Так між людьми, які мають любов, але не мають порозуміння, проростає нетерпимість.
Іван Ловренович каже: «Сараєвців після цієї війни впізнаватимуть за мовчазністю й шляхетністю».
Який захопливий і недосяжний ідеал. Мовчазність як відображення досвіду, якого не переповіси. Що видирається з кожної спроби визначення. Шляхетність як результат ледве стерпного знання: знати те, чого не знають інші, і в той же час усвідомлювати, що перевага має сенс, лише доки про неї мовчиш.
Треба було б досягти такого рівня самоусвідомлення, на якому внутрішнє задоволення буде єдиною нагородою, якої прагнеш. Але це вже справа для брахманів, а не для сараєвців. Наша марна мудрість не є результатом вибору, ані дозрівання; це плід біди. Великої біди.
ТРОХИ ЕМОЦІЙ, ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ: Зустріч – сараєвці, що пережили війну у Сараєві, проти сараєвців, що своє вистраждали десь у Європі, під вечірні новини Радіо Сараєво. Нікому в цьому протистоянні не легко. Страждання перших реальні, їх можна помацати. Їхній біль фізичний. Страждання біженців – це зовсім інше. Описуючи свої муки, вони описують їх як нестерпну тугу, ностальгію, або руйнівну нудьгу, або деструктивне каяття. Уже саме розмаїття визначень свідчить, що легко їм не було. Те, у чому вони не хочуть зізнаватися – їхні страждання неспівмірні з сараєвськими. І тому це зустріч двох різних світів. Ті, що прибули з іншого боку, такі вгодовані, рум’яні й свіжі, вони в щирому захваті від цієї зустрічі. А бідолахи звідси неодмінно розплачуться.
ДЕЩО ПРО ПАМ’ЯТЬ У ЦІЛОМУ: Людська пам’ять. Найбільша курва та людська пам’ять. Мої спогади зникають. Це той підступний процес, що нашу трагедію редукує до меж стерпності, хоча всі ми знаємо, що було нестерпно. Ціла війна, усе, нами пережите, конденсується в кілька картинок: трохи гранат, трохи голоду, кілька виставок, кілька черг за водою, кілька масакр – і це все.
ЯК ХВАЛИТИСЯ, НЕ ВИКЛИКАЮЧИ ЗАЗДРОСТІ: Легенда каже, що є одне місто, яке без жодної провини спокутуватиме гріхи всіх інших міст.
І все мені здається, що знаю таке місто.
А все так безневинно починалося, аж ми думали, що це якесь тимчасове, минуще страждання, яким розплачуємося за власні гріхи. Назбирується їх, особливо якщо живеш в ортодоксальному комуністичному місті, що іншим читало лекції з правовірності. Але коли те, що ми вважали тимчасовим, стало нашим триванням, ми збагнули, що в зовнішньому світі всі зрадили Сараєво, а саме воно зрадило тих, що залишилися йому вірними. Мій друг Б. каже:
– Розумні тільки ті, що вчасно поїхали. Ми дурні. Вони побачили світ, вивчили мови, стежили за трендами, сховалися від гранат, освоїли нові вміння. А я, що від мого життя залишилося після того всього? Яке в мене знання? Незастосовне, брате, незастосовне. Я навчився, пісяючи в пітьмі, потрапляти в унітаз із першого разу. І куди мені з цим умінням, коли все закінчиться?
ЯК ДАРЕМНО СТАВАТИ МУДРИМ: Чоловік, чия квартира згоріла півгодини тому, сидить на камені, курить і, цілком спокійний, каже, що душевний спокій – єдина річ у цьому світі, за яку варто боротися. У квартирі мав безцінну бібліотеку. Намагаючись з’ясувати причини й глибину його спокою, я усвідомлюю, що майже ідентичну думку прочитав у Міллера чотири роки тому. Тоді не до кінця зрозумів її. Тепер же все стало ясно. Чоловік це каже з полегшенням людини, яка з упертістю мурахи ціле життя складала маєтність і яку ця маєтність обтяжувала. І зараз Караджич менш ніж за півгодини звільнив його з кошмару. Менш ніж півгодини знадобилося полум’ю, щоб цілком поглинути його квартиру. «Що більше людина тріумфує в зовнішньому житті, – продовжує думку колишній власник безцінної бібліотеки, – то більше перемагає себе». Десять хвилин тому він витягнув зі згарища дві вцілілі сторінки. Зараз витягає кисет, захоплює з нього тютюну, загортає його в папір, проводить по самокрутці язиком і тоді закурює. «Ось вексель на триста франків, – сказав Барбе». Так було написано на сторінці, що горіла, з’їдаючи речення аж до його першого слова. Це Бальзакове речення було єдиним, що лишилося від його безцінної бібліотеки. За якусь мить скурить і його, і тоді, звісно, остаточно осягне, що означає душевний спокій та тріумф внутрішнього над зовнішнім світом.
ДІАЛОГ У ЧУЖИНІ, АБО Ж УПІЗНАЮ ТЕБЕ ЗА МОДЕЛЛЮ:
– Бачу, ви походите із Сараєва?
– З чого видно, що я походжу із Сараєва?
– Ваші тексти сповнені сексу й крові.
– Але я більше не пишу про секс.
– Отже, залишилася тільки кров.
УСІ ПЕРЕМИР’Я ОДНАКОВІ: На Добринє з Лукавиці прилетіло три гранати – дев’ятеро мертвих і тридцять шість поранених. Це тому, що Караджич день тому оголосив «олімпійське» перемир’я. Це саме те античне перемир’я, придумане греками, що триває на час Ігор. Караджич наслідує греків, навіть античних, але не наслідує перемир’я. Йому бракне сили цього дотриматися. Він наркоман, і дози в нього криваві. Там, у Пале, кожен такий обман святкують із нечуваним розмахом. Це тобі не дурничка – обдурити когось стільки разів поспіль.
Підступна тільки та людина, що здатна обдурити наївного сто разів. Наївні тільки ті люди, що й після сотого обману продовжують вірити підступному. Це історія про Караджича й сараєвців. Наше прокляття в тому, що ми не мали вибору, що нам треба було виходити надвір і тоді, як гранати сипались одна за другою. Двоє дівчаток утратили ногу, одна ногу й руку. Треба чути, як диктор це вимовляє – наче вони черевички втратили.
ПОСЕРЕД САРАЄВА, ПОСЕРЕД ЗИМИ: У грудні смеркає між 16.00 та 16.30. Струм назавжди зник іще в червні. Останні надії ми облишили в липні. А якби в січні хтось нам сказав, що 1992-й так закінчиться, ми не повірили б.
Вибір видів активності в пітьмі неопалюваного приміщення зведений до мінімуму. Лягти, загорнутися в ковдру й слухати звуки ззовні. Жодного руху, жодної думки. Надворі життя, повнокровне, насичене, небезпечне. Якщо не падають гранати, тоді там панують звуки, які видають діти.
В одному закритому, від снайпера закритому подвір’ї бавляться у геноцид. Важко збагнути механізм їхньої гри. Вся фішка в переконливості. Гра має сенс тільки тоді, коли переконлива настільки, що актори в ній забувають про гру, якщо сягають того рівня ентузіазму й відданості, на якому розчиняється межа між реальністю й вигадкою. У геноциді це означає, що жорстокість, притаманна хлопчикам, повинна бути справжньою, щоби страждання, призначені дівчаткам, теж були справжніми. Нагору, до темної кімнати не сягають звуки, що їх видає чоловіча команда у грі, натомість дуже добре чути такий відчайдушний, такий справжній, такий моторошний крик дівчинки, що благає:
– Не треба, прошу вас! Не треба, будь ласка, не треба…
[1] Крамнички та ресторанчики з місцевою їжею. Бурекджийниця – пекарня, де виготовляють листковий пиріг-бурек із начинками, ашчиниця – маленький ресторанчик з традиційною кухнею, чевабджийниця – заклад, де виготовляють і подають боснійський делікатес – чевапи, печені на грилі «пальчики» з меленого чи дрібно рубленого м’ясa.
[2] Сабур (тур. sabir, араб. ṣabr) – терпіння, чеснота терплячості, витривалості, смирення і прийняття призначеного Богом випробування.
[3] Требевич – гора на південному сході Сараєва, 1627 м над рівнем моря.
[4] Соколац – містечко на сході Боснії і Герцеговини, нині належить до Республіки Сербської у складі БіГ. Під час війни перебувало під контролем сербських сил.
[5] Лукавиця – ядро громади Нове Сараєво, східна околиця довоєнного Сараєва, нині належить до Республіки Сербської у складі БіГ.
[6] Пале – містечко за 10 км на схід від Сараєва, центр однойменного муніципалітету. Під час боснійської війни тут розташовувалися столиця Республіки Сербської та четницький штаб. Нині належить до Республіки Сербської у складі БіГ.
Червоні вузли приреченості
Добірку Озрена Кебо з його першої і найзнаменитішої книжки «Сараєво для початківців» я планувала ще торік, вражена уривками, що траплялися мені в періодиці. Однак знайти книжку, видану 2000 року в бібліотеці хорватського часопису «Feral Tribune» виявилося неможливим завданням. Не знайшлося її і в самого автора – наклад скінчився давно, і наш спільний пошук книжки міг би стати окремою пригодницькою історією. На той час, коли я таки здобула омріяне, структура нашого знання про себе та довколишній світ змінилася незворотно. Досвід зі снайпером на міських вулицях, що холоднокровно стріляє людям в голову, досвід перемир’я, яке означає тільки, що наступного дня буде новий обстріл, будуть нові поранені й убиті, досвід щоденної загроженості, руйнування сталого, плекання гідності всупереч намаганням її розтрощити, поринання в темряву, реальну чи метафоричну, безнадійні сподівання на допомогу великого світу – все це стало частиною нашого досвіду настільки, що читання це може викликати цілком відчутний фізичний біль.
Книжка «Сараєво для початківців» – прозова мозаїка, уламки колишнього життя, з яких складається сьогоднішнє, клапті абсурдної воєнної реальності – за суттю своєю є воєнним щоденником. Герцеговинець, мостарець Кебо обирає й приймає Сараєво свідомо – його неповторний триб довоєнного життя, по якому лишилася тільки пам’ять, його страждання, таке неспівмірне з усім, що можна уявити, навіть з війною у рідному місті письменника, Мостарі; повільне вмирання міста і смерть разом з ним, якщо доведеться. Через цей свідомий вибір і це безумовне сприйняття Кебо здобуває право говорити безжальніше за інших, любити відповідальніше, а звинувачувати палкіше. Автор – атеїст, що сам неодноразово наголошує в книзі, проте інтонація дивним чином видає у ньому посвяченого свідка, якому добре відомо, звідки постала ця страшна приреченість, ця невідворотність облоги й нищівної війни. Ось червоний сніг на схилах довколишніх гір двісті років тому – лихий знак, ось іронічний сараєвський сміх і дитинна, проте незламна впертість – достатній привід для покари. «Сараєво для початківців» – немилосердна і трохи божевільна книжка, ще один том у бібліотеці безжальних боснійських воєнних щоденників. Інтелектуали під час війни завжди такі: або відчайдушні зраджені, або звичайні зрадники – як, наприклад, той письменник, якого роками мріє убити Озрен Кебо. І в той же час ця книжка сповнена войовничої ніжності та розлюченого співпереживання – тільки оксюморон зможе хоч трохи пояснити силу закладеної в текст емоції. Тут багато ірраціональної гордості. Здавалося б, яка гордість може бути під час війни? Але коли ти обороняєшся, коли опираєшся знищенню через сам лише факт свого існування, коли розпачливо сподіваєшся справедливості від великого світу, не знаходиш її, і врешті стоїш сам – то й здобуваєш право сказати, що весь світ – лише темна пляма на твоїй біографії. Звісно, не слід забувати про іронію та сарказм, оскільки ці майстерності входять до стандартної базової комплектації кожного сараєвця.
Сараєво – місто, яке останнім часом дуже часто атакували, і словом, і ділом, а також неймовірно демонізували. Його періодично намагаються зробити «чорною дірою», яка спровокувала Першу світову війну, містом людожерів, які намагалися перебити одні одних, депресивною повоєнною руїною. І кожна така неправда розбивається об відчайдушну щирість цього міста. Недаремно Озрен Кебо у своїй книжці багато говорить про чистоту, яку з божевільною впертістю намагалися підтримувати сараєвці за умов відсутності води та будь-яких інших міських зручностей. Річ не тільки в чистій білизні, в якій мусиш потрапити до лікарні на ампутацію після розриву гранати. Це історія про силу вистояти й залишитися чистим у казані бруду, шо кипить довкола тебе. Сараєво – поліс, який шукає і знаходить себе, самості якого не змогли зламати ані війна, ані повоєнна монструозна політична система, повна політиків-корупціонерів, як собака бліх. Для нас сьогоднішніх це дуже важливий урок.
Трирічна облога Сараєва у 90-х, поряд з облогою Мадрида у 30-х та Ленінградом 40-х – одна з головних больових точок історії ХХ століття. Нам новим із відстані дуже добре видно, що жодна позірна випадковість насправді такою не є, просто тканина історії тчеться нерівно, деякі землі опиняються на краю – і як під мікроскопом видно болючі вузли кривавого волокна, на які вимушено перетворено як Боснію, так і Україну. Розділ, яким починається книжка «Сараєво для початківців», має назву «Як знайти спокій під час війни». У першому ж абзаці автор пояснює, що в день початку справжньої війни усім полегшало – терпіти очевидне лихо було вже легше, ніж зносити тривожне передчуття неминучого. Жоден досвід не є чужим, тому-то нам тепер таке знайоме це відчуття. Залишається читати, відшуковувати в тексті свої маленькі історії й наче вийняті з голови думки. І намагатися знайти спокій під час війни. І понад усе залишатися чистими.
Катерина Калитко
(Авто) біографічну ноту, подану в «Сараєві для початківців», наведено нижче.
Трохи про письменника, його особистість, походження і характер зв’язку з іншими містами: Озрен Кебо, 1959 року, несудимий, за гороскопом Близнята. Народжений у Мостарі, закоханий в Дубровник, більшу частину життя провів у Сараєві, вважає, що носить прокляття: в якому місті опиняється, там починається війна. Примірявся до Загреба, але не наважився піддати ризику обстрілів ще одне місто. Тому залишається в Боснії і Герцеговині, живе й працює в Сараєві. «Сараєво для початківців» – перша книжка автора.
Катерина Калитко 