Дубравка Уґрешич. ЖІНКИ ЄВРОПИ

Коли щось і пов’язує жінок з усіх суспільних прошарків, усіх політичних кольорів, усіх професій та форм зайнятості, то це давній досвід невдалого втручання: ви перебуваєте на засіданні, висловлюєте свою думку, після чого западає коротка мовчанка, а тоді, по кількох незручних секундах, котрийсь чоловік продовжує з того місця, на якому зупинився: «Я говорив про те, що…»
Мері Берд

 

1.
Нещодавно я брала участь у дискусії з двома колегами, літераторами, з двома чоловіками. Модератором була жінка. Після того, як ми прочитали відповідні тексти, з аудиторії надійшло запитання, адресоване нам усім. Перш ніж я встигла відкрити рота, модераторка спритно підхопилася зі свого місця й прошепотіла мені на вухо, щоб я була дуже лаконічною, бо в нас нема часу на дискусію. Моя відповідь протривала двадцять секунд, це була найкоротша з відповідей, що будь-коли мені вдавалося вигадати. Мій колега говорив п’ятнадцять хвилин. Другий колега був скромніший: говорив лише десять хвилин. Модераторка за весь цей час і оком не змигнула. Після дискусії вона підійшла до мене й перепросила. «Не переймайся, сестро, ми ж звикли, хіба ні?» – сказала я подумки й усміхнулася у відповідь. Вона теж усміхнулася. Ми порозумілися. Це був саме той досвід невдалого втручання, про який пише Мері Берд. Цього разу мої крила підрізала жінка, і вже не вперше в моєму житті.

 

2.
Історія «креативного класу» – художників, інтелектуалів, поетів, філософів – довга, драматична і майже повністю чоловіча, як, зрештою, будь-яка історія. Говорячи про «публічного інтелектуала», всі ми – і чоловіки, і жінки – автоматично уявляємо чоловіка. Однак існує і паралельна історія, про яку мало хто згадує і взагалі знає: історія брутального відтинання жіночих язиків, історія жіночого мовчання. Я стверджую, що мовчазні жінки – жінки, яким чоловіки крізь довгу історію гендерних відносин весь час «затикали рота» – фактично й символічно закріплювали (та й досі це роблять!) інтелектуальні, політичні, мистецькі, ідеологічні та всі інші форми чоловічого виробництва, хай про які «продукти» йшлося. Усе це робить жінок жертвами, але також і покладає на них провину за теперішній жалюгідний гендерний баланс.

 

3.
Мері Берд у своїй статті «Публічний голос жінок» наводить ранні приклади брутального виключення жінок із суспільного простору. Її приклади належать до античної міфології та історії, такі, як історія Лукреції, якій було надано право публічно звинуватити свого ґвалтівника, але тільки публічно оголосивши при цьому про самогубство, що буде здійснено відразу після звинувачення; як історія про Філомелу, якій ґвалтівник відтяв язика, щоб не могла свідчити; як історія про Іо, яку Юпітер перетворив на корову (а корови не говорять, лише мукають); як історія Ехо, яку покарала ревнива Гера, змусивши повторювати чужі слова; чи навіть історія про Пенелопу…
Пенелопі не подобається тривожна пісня, яку співає вуличний музикант, і коли вона йде попросити співця про веселішу музику, Телемах, її син, зупиняє її: «Мамо, повернися в свої покої та візьмися до своєї роботи, сядь за кросна і ткацький станок… Говорити – чоловіча справа, справа всіх чоловіків, і зокрема моя, бо ж я керую цим господарством».

 
4.
У просторі публічного висловлювання з античних часів і донині панує «Закон Телемаха», особливо це стосується святої трійці, 3П – Політик, Піп та Поет. Як Поет опинився у товаристві Попа та Політика? Бо ж ті двоє – пишномовні колеги, що спеціалізуються, як і він, на надії, на анонсуванні «світлого майбуття». Поет – це «володар слова», «соловей», «інженер людських душ», та хіба Піп та Політик – не те саме? Вони теж торгують ілюзіями, їхня робота – керувати натовпом. Поет – найстаріший піарник своєї нації. На міцному зв’язку між Політиком, Попом та Поетом будується історія.
Чи мають жінки власний голос у церкві? Не мають. Чи мають свій голос у політиці? Рідко, і тільки тоді, коли говорять те, що хочуть почути чоловіки. Чи мають свій голос у медіа, мистецтві, літературі? Мають, безперечно, але переважно у «нижчих секторах», у дитячій літературі, як-от Дж. К. Ролінґ, чи в порнографічній літературі, як Е. Л. Джеймс. Серйозна, канонічна література все ще належить чоловікам. А літературного канону навчають у школах. Таким чином покоління й покоління дітей – і хлопчиків, і дівчаток – всотують універсалістський, а точніше – чоловічий погляд на світ.
Сучасний поет Міле Стоїч канон описує наступним віршем:
Ти подарувала мені, Хорватіє,
Книги твої,
Вірші твоїх поетів,
Рукописи Гекторовича, Уєвича, Маруни, Гуделя, Шиміча, Каштелана.
Гігантську енциклопедію туги.

 

5.
Виглядає, що «Закон Телемаха» досі діє. Можливо, причина цього в загальній патріархізації суспільства, що відбулася після падіння комунізму; можливо, винні нові кордони, нові держави, нові форми ворожнечі, численні мігранти, економічна криза, релігійні конфлікти, релігійний фундаменталізм, посилення націоналістичних та ретро-рухів. У всіх посткомуністичних демократіях церква посіла міцні позиції й повернула «жіноче питання» у патріархальні рамки. Жінки ще не встигли голосно заговорити, а вже мусили замовкнути. Чоловіки й самі не помічають, що постійно розмовляють один із одним, дискутують, полемізують один із одним. Чоловіки все одно ніколи не мали жінок за рівноправних та серйозних співбесідниць. Діє «Закон Телемаха», все той же давній взірець вигнання жінок із публічної, інтелектуальної, творчої, політичної та медійної сцени. Жінок витурено у їхні покої. Роль кросен і ткацького станка зараз перебрали на себе неурядові організації, тихі й закриті академічні кола, жіночі організації, що займаються «жіночими проблемами» (торгівлею жінками, проституцією, правом на аборт і т.д.) Та все одно ця велика й важлива робота залишається непомітною. Бо ніхто не здіймає галасу через постійно повторювані випадки зґвалтування в Індії, але досить, щоб у медіа вигулькнула комічна карикатура на котрогось мусульманського релігійного лідера – і підскакує цілий світ.
Маємо сказати й про те, що жінки ніколи не полишали стратегії самоприниження і автотравмування, все задля підлаштування під чоловічі очікування. Багата індустрія підтримує жінок у їхніх зусиллях задовольнити чоловічі фантазії та успішно підключитися до економіки гендерних відносин. Нині їхні тіла можуть бути сформовані й перетворені, їхні кості, зуби та колір очей – змінені, їхні органи – омолоджені (від омолодження шкіри до омолодження вагіни). Чоловіки в той самий час працюють над охороною, посиленням, винайденням, розвитком чи вдосконаленням універсальних принципів. Універсальних? Авжеж!

 

6.
З падінням комунізму становище жінок стало гіршим. Комуністичний пропагандистський плакат із незалежною робочою жінкою замінений плакатом із порнозіркою, чи принаймні візією підлеглої жінки, що ціле своє життя намотується на три котушки: дітей, церкву та кухню. Повернення націоналістичної ідеології в багатьох посткомуністичних державах добряче інструменталізувало жінок.
Спонсоруша – утриманка (давалка, тьолка в російському варіанті) видається найбажанішою позицією жінки в посткомуністичних суспільствах. Молоді голі жінки, що стоять на колінах і правлять за німі підставки для попільничок у лазнях російських багатіїв (розповідь, яку я чула від утаємниченого) – лише одна похмура деталь посткомуністичної реальності. Поп-зірки низької кваліфікації – такі, як Северина в Хорватії чи Цеца в Сербії – зробилися багатими й знаменитими національними принцесами, що перетворює їх на взірці для багатьох дівчаток і дівчат із просторів колишньої Югославії. Тим не менш, навіть висококваліфіковані, успішні в бізнесі жінки не пропускають нагоди наголосити свої гендерні та етнічні здобутки. Загребська лікарка, з якою я познайомилася на власному веб-сайті, підкреслює, що вона одружена, мати трьох здорових і гарних синів. На шиї в неї зблискує католицький хрестик, сигналізуючи, що шановна лікарка – католичка, тобто хорватка. Професійні досягнення й відзнаки на третьому місці за значущістю. Її чоловік – також лікар. Його професійні досягнення та відзнаки перебувають на першому, вірніше, на єдиному місці.
Жінки, звісно, можуть досягнути успіху в посткомуністичних суспільствах, і реалізувати своє право на публічне висловлювання, ба більше, вони можуть пробитися навіть на посаду президента держави. Колінда Грабар-Кітарович – майже хрестоматійний приклад того, що потрібно жінці для досягнення високого політичного становища. Кітарович є так званою «жіночною жінкою» (вона не «чоловік у спідниці»), етнічно чиста (хорватка!), релігійно (католичка) і соціально благонадійна (одружена, мати двох дітей). Кітарович радо й публічно демонструє повагу до військових усіх рівнів, сама вправляється з пістолетом і автоматом, любить фотографуватися у військовій формі, розслаблено й по-приятельськи – з хорватськими солдатами, або ж із лялькою Барбі, вбраною в уніформу. Кітарович виявляє симпатію до хорватської правої партії ХДС (Хорватська демократична співдружність), а політичні аналітики стверджують, що вона є виразником інтересів усієї хорватської правиці. На питання про її політичний взірець Кітарович називає Марґарет Тетчер!
Друга помітна жіноча політична фігура в Хорватії – це Ружа Томашич, професійна поліціянтка, хорватка з Канади, що приєдналася до Туджмана в якості персонального охоронця. Зі своїми правими переконаннями та горезвісними шовіністичними заявами Томашич очолює радикальну праву партію. Томашич має подібну до Кітарович родослівну: католичка, одружена, мати двох дітей, демонструє велику повагу до війська та поліції – і підкреслену зневагу до сербів. На цей момент Томашич представляє Хорватію в Євросоюзі, в секції з прав людини.

 

7.
Свіже опитування, проведене серед 1200 хорватських випускників (за даними «Ранкового листа») показало, що 75% дотримуються переконання, буцім Незалежна держава Хорватія (1941-1945) не була фашистським утворенням; 40% проти карного переслідування ветеранів за злочини, вчинені у 1991-1995 рр., 48% переконані, що гомосексуальність – це хвороба; що серед випускників 43% відсотки переконаних і 23% «латентних» віруючих. Політики, міністерства культури та освіти, державна бюрократія, медіа, журналісти, письменники, публічні особи, професори, викладачі, шкільні вчителі, Хорватська академія науки та мистецтв, школи, інститути, видавці, батьки і всеприсутня католицька церква – усі вони ретельно і дружно працювали на цю вражаючу та ганебну статистику.
Існують і світлі приклади сміливих жінок із посткомуністичних суспільств, яким вдалося заговорити власним голосом. Їхня історія – після падіння Стіни, після розпаду Югославії та формування незалежних держав на колишніх її теренах – відважна й мученицька історія цькування з боку медіа, державних інституцій, поліції, чоловіків, жінок, політиків, усіх, кого завгодно. Ця історія триває вже чверть століття. Залишається надія, що їхні зусилля не будуть марними.

 

8.
У листопаді минулого року (8 листопада 2015) в Хорватії відбулися парламентські вибори. Патріотична коаліція, очолювана ХДС, отримала 59 місць в парламенті, на одне більше за СДП. Члени правої партії Туджмана відсвяткували свою перемогу. Відео зі святкування з’явилося в медіа. На відео можна було побачити приземкуватого чоловіка, що в ейфоричному захваті стелив хорватський прапор на землю. Довкола нього зімкнулося коло чоловіків, які скандували: «Поцілуй! Поцілуй!» Під’юджений скандуванням натовпу, чоловік став на коліна і поцілував прапор. Натовп схвально скандував «Так! Так!» Чоловік перекинувся на спину, і вже був схожий на немовля, що качається по своїй пелющці (у цьому випадку по хорватському прапору). Зачарований цим видовищем, інший чоловік ліг на першого і почав його цілувати. Натовп, злегка збентежений спогляданням двох чоловіків, які виціловуються на хорватському прапорі, став скандувати «Франьо! Франьо!» Цей некрофільський емоційний порух, викликання мертвого «батька нації», подіяв як «Віагра», тож скандування швидко перейшло в «Хорватія, Хорватія», а далі у нестримний, масовий політично-еротичний оргазм. Приземкуватий чоловік підвівся, підібрав свій прапор, і тепер тримав у руці два прапори: великий на держаку і маленький на патичку, «маму» і «доню». Батьківщина в усіх слов’янських мовах має жіночий рід, батьківщина – це мати, а захист її – чоловіча справа. Сексуальна неадекватність, гомофобія, патріархальність, католицизм, комплекс кастрації та мізогінія – усе це разом складало наповнення тієї святкової політичної оргії.

 

9.
Уже багато років поспіль я намагаюся уникати ярлика «хорватська письменниця», хоча життєва практика підтверджує, що цей різновид татуювання майже неможливо стерти. Чому? Тому, що більшість людей для запам’ятовування, класифікації, означення та оцінки інших людей послуговується етнічними координатами. З ярликом «хорватська письменниця» я не почуваюся комфортно. Чому? Бо у «юґосфері» сцени, подібні до описаної вище, зустрічаються і переслідують мене щоденно. Чоловіки-письменники представляють свої батьківщини, держави, нації, їхні твори вибудовують національний літературний канон. Жінки-письменниці найчастіше є жертвами таких і подібних констеляцій. Жінок в ім’я батьківщини зазвичай ґвалтують, принижують і дискримінують, як буквально, так і символічно. Троє жінок, що утворюють насилу встановлений, кульгавий хорватський жіночий канон – Івана Брлич-Мажуранич, Марія Юрич-Заґорка і Весна Парун – мали нещасливі долі: перша здійснила самогубство, друга померла у злиднях і забутті, третя, вдаючи з себе клоуна, лавірувала між двома варіантами своїх попередниць.
Нещодавно я отримала міжнародну літературну нагороду. Новина досягла вух моїх доброчесних співвітчизників. Один із них написав рецензію на мою книжку, гадаючи, що це буде найелегантніший спосіб привітати мене з відзнакою. Рецензент наголосив, що «ця вагома нагорода опосередковано є й нагородою забутому хорватському есею», якому я начебто «боргую (курсив мій) стиль і форму висловлювання». Рецензія, спитаєте ви, певно, з’явилася у політично ангажованому правому часописі? Ні, вона надрукована в одній із «ліволіберальних» газет, де публікуються найкращі хорватські журналісти чоловічої статі. Найсильніше я зачепилася за дієслово боргувати. Отже, свій успіх я боргую забутому хорватському чоловічому есею, іноземці мають усвідомити і вшанувати цей чинник, бо ж не можу я бути зобов’язана успіхом самій собі та власним «стилю й формі висловлювання». Втім, варто сказати, що згадана праця рецензента була одним із рідкісних публічних жестів привітання, що надійшли з моєї колись рідної літературної сцени. Те, що цей жест закликав мене вклонитися тіні третьорозрядних, та ще й забутих хорватських есеїстів, і таким чином визнати себе невдячною донькою великої вітчизняної есеїстичної традиції – не так уже й важливо.
Мізогінія у малих балканських державах є стандартною формою поведінки. Мізогінія настільки нормальна, така глибока, настільки всеохопно присутня і очевидна, що ніхто – ані її поширювачі, ні навіть жертви – не зауважують її. При цьому треба зазначити, що мізогінія насправді не визнає рамок географії, класу, раси, етносу та політичної орієнтації. Її мета проста й конкретна: жінки.

 

10.
«У вас є книга під назвою «Мізогінія»? – запитала я продавця в книгарні.
«Це що таке?»
«Ви не знаєте, що таке мізогінія?»
«Може й знаю, а може й не знаю, але це вже точно не ваша проблема!» – похмуро відрізав мені він.
«Чому не подивитеся в комп’ютері?»
«Що подивитися?»
«Чи є у вас книга під назвою «Мізогінія»…»
«Хто автор?»
«Авторка. На жаль, не пам’ятаю її прізвища. Але, можливо, достатньо буде назви?»
«У нас тисячі книжок із такою назвою! Звідки мені знати, яку саме ви хочете?!»
«Чому б вам бодай не спробувати?»
«Навіщо мені пробувати? По-перше, я поняття не маю, що це у вас за мізогінія така. По-друге, ви навіть не знаєте, хто її написав.»
«Якщо допоможете мені, можливо, дізнаєтеся, що таке мізогінія…»
«Ні, пані, ви зараз ідіть додому і повертайтеся з іменем грьобаної авторки», – сказав молодий продавець в американській книгарні у центрі Амстердама.
Був серпень 2015, прекрасний літній день.

 

11.
Свою мотивуючу статтю про публічні голоси жінок Мері Берд завершує легендою… Цицерона лінчовано (слововживання авторське – прим. перекл.) і вбито. Його голову і праву руку виклали на рострах Форуму. Фульвія, дружина Марка Антонія і постійна жертва промов Цицерона, приходить поглянути на голову свого ворога. За легендою, Фульвія витягла шпильку з волосся і ввіткнула її у язик Цицерона.
Спробуймо зараз уявити, скільки б символічних шпильок знадобилося, щоб викорінити глобальну історичну практику жіночого мовчання, і скільки ще шпильок – щоб забезпечити глобальне звучання та дієвість жіночих голосів. Бо один голос та одна шпилька небагато вирішують. Для змін потрібен потужний, масовий рух, хор сильних жіночих голосів – Tremate, tremate, le streghe son tornate! («Тремтіть, тремтіть, відьми повернулися!» – гасло італійських феміністок 70-х років (прим. перекл.), який розіб’є лукаву мізогінію, ту, що заспокоює роз’ятрені еґо мільйонів чоловіків, забезпечує мільярдні прибутки для медіа та інших індустрій, розважає маси, радує політиків і легітимізує злочини фундаменталістів усіх релігій.

 

З хорватської переклала Катерина Калитко
Джерело: pescanik.net/zene-europe

 

Дубравка Уґрешич (1949) – хорватська письменниця, есеїстка й публіцистка, перекладачка й літературознавиця. У 1993 році емігрувала з Хорватії, працювала в США та Нідерландах. Зараз мешкає в Амстердамі. Пише англійською та хорватською.