071
То було ім’я, складене з трьох чисел: з нуля, з якого все починається, із семи небес, семи трояндових пелюсток і семи кіл Мекки, і з одиниці, яка демонструвала, що це місто головне. Це було ім’я випадкове, як випадкові усі телефонні коди й усі числа, які щось означають у житті.
Запам’яталося в часи, коли ти ще й не телефонував нікуди, було першим, із чим ти ввійшов у світ дорослих розмов, тих, що ведуться на відстані, коли ти далеко, а хтось тебе чекає і переживає, чому ж ти не даєшся чути, чи не сталося, бува, чогось.
Перед кодом 071 не було інших телефонних номерів, як і перед Сараєвом не було інших міст. Його ім’я залишається вписаним у всі папери про твоє існування, від першого до останнього, бо все можна змінити, будь-яку інформацію про своє життя, навіть не мусиш називатися так, як справді звешся, але незмінне ім’я міста, в якому з нічого під знаком сімки ти єдиний прийшов у світ. Всі його голоси відгукнулися на код 071 .
Ніхто й ніколи твоєю мовою не питав тебе, який телефонний код Сараєва. Звідки всі його знали? Якщо одного разу зістаришся, страхітливо зістаришся, і забудеш усе, що знав, обличчя, людей і те, що між ними, що їх об’єднує, якщо колись не пам’ятатимеш уже навіть власного імені, будеш просто серцем, що б’ється, ніяк не прив’язане до цього світу, ти й далі знатимеш, кого цієї ночі викликає 071. Звідки знатимеш?
Електричний світ мав би бути світом без почуттів. Про те, як живуть телевізори, пральні машинки й телефони, люди думати не мусять. Ті мертві істоти, мертвіші за віруси, боронять тебе від будь-якого жалю, бо ж ніколи не подивляться на тебе печальними очима пса, покинутого десь в болоті Босанської Посавини, в місцевості, яка нині зветься Арізона. Телефони нічого про нас не знають, то чого тебе мали би зачіпати їхні зниклі номери? А тому, що ти живий оселився серед них, почав дихати в їхніх електронних серцях, і тому, що телефонна нумерологія була єдиною, про яку в ті часи ти міг знати. З ученням піфагорійців мали справу тільки телефонні довідники.
Код 071 згодом відправився на цвинтар старих щорічників та кишенькових записників із вісімдесят-якогось року, заповнених іменами живих і мертвих людей та їхніми номерами, які всі до єдиного мертві. Зворушливим буває і той факт, що колись, двадцять років тому, сараєвські телефонні номери мали всього п’ять цифр (твій був 26-382), а зараз це нагадує чорно-білі документальні фільми, в яких шукаєш поглядом номерні знаки «фічо» і «тристачів»[1], що проїжджають Тітовою вулицею, біля кав’ярні «Парк», у ній людно, ти намагаєшся упізнати там якесь знайоме обличчя, хоча знаєш, що не упізнав би навіть себе в тому минулому. Здається неймовірним, що ти колись міг жити з номером у п’ять цифр, і почуваєшся старим, ніби якась давня історія, і геть незрозуміло, куди відійшов час і чому ти його вже не пам’ятаєш.
Ти у війську, у Кніні; рік 1984, кінець серпня. Місцева пошта і довгий ряд телефонних кабінок. Ти набираєш свій дім, і звідти відповідають голоси тих, кого любиш, тих, які для тебе все ще безсмертні. Поза їхніми словами чути, як гарчать мотори автомобілів, які проїжджають твоєю вулицею, чути гавкіт якогось пса, чути, як посувається стілець… Ті звуки зачіпають більше за слова, бо ж вони так далеко і ти їх не бачиш. Ніколи більше не будеш так далеко від дому, ніж був у час, проведений у війську. Домашній номер тоді був 071/514-489. Кожен, хто зазирав тоді тобі через плече, міг знати, звідки ти й куди повернешся за тринадцять місяців.
Від 1992 року білим світом розповзлися сараєвці з наміром у найтеплішому місці страху, під язиком, зберегти своє життя. Одні бережуть його, щоденно згадуючи, набирають його телефонний номер, щоби бодай почути голос автомата, який назве їм точний час, або дзвонять приятелям, яким не мають чого сказати, окрім того, що все добре і вони живі, і від яких не мають чого почути, окрім того самого. Інші своє життя бережуть, роками відвикаючи від нього і від усього, чим воно було. Не телефонують, не озиваються ні до кого, і в дзеркалі бачать, як їхні обличчя перетворюються на бліді обличчя американців. Коли одного дня їм стане тяжко, коли опиняться на межі нервового зриву й на краю прірви, бо на тій межі і на тому краю опиняються всі, байдуже, як звуться і з якого міста походять, вони підійдуть до телефона і наберуть 0038771. І не знатимуть, як продовжити. Коли автомат скаже їм, що набрано неіснуючий номер і що за кодом 071 більше нічого немає, мабуть, їм стане легше. Убити Сараєво – це злочин, хіба що уб’єш його в собі. По всьому світі б’ються серця наших мертвих. Вони ще довго будуть вірити, що 071 – це код Його імені.
[1] «Фічо» –Fiat 600, уперше представлений у 1955 році на виставці в Женеві. Із 1960-го збирався у Краґуєваці на фабриці «Црвена Застава», був шалено популярний у Югославії; «тристач» – так званий «югославський лімузин», Fiat 1300, вироблявся тією ж фабрикою в період 1961-1979 рр.
Нагорода чи кара
До цього міста прибували лише покарані.
На кладовищі Святого Йосипа є пам’ятник, який це підтверджує. Під кам’яною плитою, що має обриси янгола, поховані хорватський поет Сильвіє Страхимир Краньчевич та його дружина Елла. У Сараєво їх привело непорозуміння зі світом, до якого належав він і який згодом славитиме його як свого, хоча й відкинув поета саме тоді, коли Краньчевич потребував його найсильніше. Наші світи потрібні нам лише поки ми живі. Потім абсолютно байдуже, де ми, чиї ми і хто нас вважає своїми. Якщо існує рай, тоді у ньому ми всі разом, без огляду на наші віри й невіри, на імена, якими намагаємося докликатися до Бога, докучаючи йому, поки живі. Якщо раю немає, тоді нам байдуже, під чиєю землею лежимо і чиї хробаки нас їдять. Тому наші світи потрібні тільки нам живим, і саме тому долі тих, кого було покарано життям і смертю в нашому місті – жахливі.
З Австрією сюди прийшли куфераші[1] з усіх закутків імперії. Боснія для тієї голоти була землею обіцяною, і Боснією було їх покарано за їхню злиденність. Вони вмирали, їх ховали під пам’ятниками з дивними готичними, німецькими написами, які й донині прикликають якусь іншу, кращу й щасливішу долю. Кличуть краї, з яких покарані приїздили в Сараєво.
Після 1945-го людей карали Сараєвом за те, що вони схибили під час війни. Прибували загребські скрипалі, які грали Павеличу[2], професори, які продовжували викладати під усташами, лікарі, що лікували генерала-окупанта Мілана Недича. Їхня кара була тим страшна, що несправедлива. Ще страшніша була кара містом, до якого відправляли у вигнання. Тільки ті, що його полюбили, а такі були завжди, і які навіки подарували йому свої душі, тільки вони збагнули, шо лише Бог карає вигнанням, а люди, женучи інших людей у пекло, часто відправляють їх у земний рай. Куфераші й вигнанці, які полюбили місто, були винагороджені його спокоєм.
Із Сараєва вирушали по успіх та щастя. З усіх його вокзалів від’їжджали діти цього міста і найчастіше ніколи не поверталися. Розкидані по світу зі своїми Золотими пальмовими гілками, Нобелями, професорськими званнями й гучними кар’єрами, зі своїми злочинами, тюремними строками, злиднями, зі своїми новими батьківщинами та обраними ідентичностями, ті діти були предметом сараєвських обговорень на вулицях і в кав’ярнях. Їхні душі ширяли над Міляцкою ще доти, як ці люди встигали померти. У місті погано говорили про них, та душа міста берегла добрі спогади, як покинута колиска. Немає міста, з якого б їхало стільки людей, як із Сараєва, і немає міста, яке пам’ятало б їх так добре, як Сараєво.
Те, що відбуватиметься опісля нашої історії, коли почнеться війна і коли півміста розбіжиться на всі чотири сторони світу, буде лише продовженням історії старої, хоча ми будемо вірити, що відбувається нове, те, чого ще ніколи не було. Але це було завжди, і завжди однаково, хіба що змінювалася міра туги та горя разом зі зміною часів. Якогось давнього 1878 року приїздили з валізами з Відня, Загреба та Братислави, а 1992-го прибуватимуть без валіз зі Сребрениці, Вишеграда й Нового Пазара. Але це завжди та сама історія, і люди в ній ті самі. Відрізняються тільки іменами, мовами та кшталтом вигнання й покари. Знову деякі полюблять місто, а деякі помиратимуть у ньому нещасні, наче у в’язниці, в Сибіру, в найгіршому казематі на світі. Тільки стіни відділятимуть тих, які до своїх знищених мрій молитимуться, аби Сараєво побив грім, щоб його разом з ними накрив потоп, щоб прокинувся старий погаслий вулкан і відправив у небо це страшне місто, від тих, які дякуватимуть Богові за те, що дарував їм це блаженство та спокій, це предивне місто, в якому час тече так повільно, що життя можна подовжити на тисячу добрих днів. Хтось умиратиме нещасним, вигнаний у Сараєво, хтось житиме щасливий, бо його заслання в Сараєво перетворило кару на винагороду.
Сараєво завжди було на краю світу, там навік і залишиться. Світ рухається ліворуч і праворуч, на схід і на захід, але це місто завжди в нього на краю. Усі нещастя й усі втіхи випливають із цього факту. З цих самих причин Сараєво люблять або не люблять. За це на нього впала велика ненависть, через це його береже у серцях велика любов. Ця любов більша за місто. Слово Сараєво – це як слово Кордова, як слово Гранада, слово Лісабон і слово Монастір. До цих слів не виходить бути байдужим так, як до інших слів та інших міст, із яких їдуть і до яких приїздять із різних нормальних людських причин.
[1] Куфераші – питомо сараєвський, зараз уже майже забутий термін на позначення іммігрантів, переважно католиків, з різних частин Австро-Угорської імперії, які почали з’являтися в місті у 1880-х, після австрійської окупації Боснії. Термін цей не лише іронічно підкреслює невкоріненість нових мешканців у міський ґрунт і їхню минущість на цій території, але й засвідчує першу появу дорожніх скринь-куферів у Сараєві, де на той момент вони були дивиною.
[2] Анте Павелич – провідник хорватського усташського руху, диктатор-поглавник пронацистської Незалежної Держави Хорватія у 1941-1945 рр.
Єковац
Єковац отримав ім’я за відлуння[1]. Кожне слово, промовлене нагорі, чути потім щонайменше тричі. Люди піднімалися на Єковац, щоб це перевірити, і щоб поглянути на місто. Завжди були й такі, що піднімалися, бо їм було не до слів і не до панорам, вони прагнули кинутися з висоти й так закінчити життя, які втратили сенс, або той сенс став таким недосяжним, що лишався єдиний вибір – підписати безумовну капітуляцію, хоча цей вчинок і карався за законом, а однією з найжорсткіших фраз, почутих нами за життя, була ота з конституції СФРЮ, яка наголошувала, що ніхто не має права підписувати капітуляції нашої країни, ані жодної з її частин. Хоча частинами країни були всі ми, кожен індивідуум, включно із тими нещасними, що кинулися із Єковаца.
«Звільнення» у такому випадку друкувало новину, переважно на шпальтах «Сараєвської хроніки», і в тій новині зазвичай писалося, що N. N. стрибнув у безодню через «гострий нервовий зрив». Формулювання було втішним для читачів, бо не містило реальних життєвих жахіть, не нагадувало про нещастя, які одного дня можуть статися з кожним, адже самогубця просто був хворий, у нього замакітрилося в голові, щось у ньому тріснуло, луснуло, от і сталося те, чого з нами не станеться, бо ми впевнені й сильні.
У мирні часи люди насправді вбивали себе через любові. Рідко траплялися ті, що накладали на себе руки через борги або хвороби. Але що то були за любові? Ніколи ми не дізнаємося про це нічого, а колись і уявити собі не могли, якщо самим не доводилося прямувати на Єковац без наміру почути відлуння своїх голосів та без бажання дивитися на місто.
Людина слабка. Про це пишуть святі книги, свідчать мудреці, шепочуть попи, ченці та дервіші. А кохання, між тим, сильне, і часто приходить як покарання за всі людські слабкості, як попередження, що слабкість породжує страждання, і це страждання триватиме пожиттєво, його ніхто і ніщо не зможе полегшити, бо ніхто не зробить людину менш слабкою, не припасує любов до її ламкості, до того скелету, що не може витримати ваги душі, коли та набрякає, як губка, всотуючи те, що веде від любові до смерті.
Одного дня війна закінчилася і люди почали примирюватися самі з собою. Якогось дня всі пережаліють і своїх мертвих, як відплакали усіх мертвих усіх часів, відколи існують люди і війни. Чого не пережаліти – то це живих. Або живих любовей, які ми втратили через свої та їхні слабкості, які не погасли й не зникли, але й не перетворилися на живі ненависті. Ці любові тривають у Сараєві, так само, як і у всіх тих дивних країнах та містах, де нині є чоловіки й жінки з Сараєва. Хтось відправив дружину в евакуацію з військовим конвоєм, хтось у квітні 1992-го разом із жінкою провів і дитину, хтось поїхав і залишив жінку в Сараєві, хтось відтоді більше не озивався, продовжує мовчати й тепер. Великі любові не повернулися, бо виявилися слабкими супроти життя. Удруге вийшли заміж чи одружилися, чи сталося щось третє, що назавжди унеможливило продовження історії і що тепер лежить на душі, насправді – на двох душах, велике й важке, важче за всі гори довкола Сараєва, важче за єковацький мур.
Тяжко бути нелюбленим, а нелюблений насправді кожен, хто не плекав своєї попередньої любові, таким чином звільнивши місце в душі для нової. Журналіст Манойло Томич у 1993-му написав, що в житті прагне тільки двох речей: пити, любити та бути любленим, а тоді збагнув, що це взагалі-то вже три речі. На Єковац упродовж нашої історії та всіх інших історій піднімалися люди, яким врешті вже й пити не хотілося.
Сараєво сьогодні – місто, наповнене слабкими, тими, кому роздерли душі й поламали кості сильні любові. Іншого такого міста нема на світі, як нема більше міста, що його ціле можна огледіти з одного-єдиного муру, з якого кожне мовлене слово чути тричі і на якому кожен біль утричі більший. Ті люди, щоправда, ходять рівно, не дивляться на Єковац і спокійно несуть тягар у своїх душах, але з точки зору історії вони – як малі рибальські човни, пришвартовані до узбережжя, упіймані в пастку великої посухи, тож дивно їх бачити на суші – і в той же час на прив’язі. Навіть якщо відв’язати їх, вони нікуди не відпливуть. Бувають часи, коли приплив перестає прибувати до наших берегів.
[1] Єковац –(босн. Jekovac, етимологічно від іменника odjek – відлуння) – квартал на пагорбі над старою частиною Сараєва, його верхня точка – бастіон Жута табія, частина міських фортифікацій, а згодом в’язниця, зі стін якої скидали засуджених до страти. Звідти відкривається найкраща панорама Сараєва.
Сараєвські тиші
Заведе тебе колись дорога на схід, де опинишся у дзен-коані перед якимсь добрим індійським дідом, що відважує ляпаси за неправильні відповіді, чи запитає тебе пригнічена незнайомка у ресторані франкфуртського вокзалу, чи на тебе самого накотить, що спробуєш пригадати найспокійнішу мить свого життя і найтихішу тишу, яку влаштовував тобі світ, і пригадуються лише ті півгодини перед ранком, влітку це було близько пів на четверту, а взимку майже рівно о п’ятій, у 1992 році. Нічний гуркіт минувся, вранішні напади ще не почалися; тиша така, ніби крони якогось великого лісу, якогось парку, повні солов’їв і розмаїтих райських птиць, які не співають, бо насолоджуються красою тиші, тішаться цим різновидом спокою, якому здивувався би й сам Бог, якби випадково опинився серед нас, несвідомих і звільнених від усіх тривог та потреб, перетворених на чисте життя. Якби ти зумів описати ті півгодини – викликав би усміх в індійського діда, вокзальна незнайомка згадувала б тебе щоразу, як стане тяжко, а ти повернув би собі те відчуття, невимовне й безсмертне, якого більше ніколи не переживеш, ти ж знаєш! Бо ніколи твоя душа більше не буде такою порожньою, щоб відлунювати чистим сріблом.
Балакуни сказали б, що жах тоді набував певного сенсу, що ті півгодини існували як така насолода для духу і церемонія цілковитої людської зосередженості, молитви без голосу, віри й змістовності, але ти нічого такого, звісно, не скажеш, навіть не подумаєш, та й іншим не дозволиш такого подумати, якщо вони зараз тебе слухають. Потворне й страшне не мають жодного сенсу, не існує й того, що виправдало б чи полегшило страждання людей. Ідеться про те, як у людини загострювалися відчуття, того року й перед такими ранками, і було б незле, якби я без надмірних зусиль зміг їх так загострити знову, як чемна дитина гострила олівець у класній кімнаті, в цілковитій самотності, чекаючи, поки інші повернуться з фізкультури – дитина була звільнена від неї, бо щойно перехворіла на скарлатину.
Ті півгодини тиші перед світанком були станом світу й станом душі, були, хоч ти цього й не знав, великим фіналом процесу, що розпочався кількома роками раніше, у час, коли дні припинили закінчуватися вночі і коли людське життя перетворилося на послідовність неправильних синкоп, котрі більше не визнавали ані біологічних, ані суспільних правил, за якими вдень відбувалися всі події, а вночі все відпочивало. Ночі в 1990-му і 1991-му попереджали про військові удари, асфальт у все ще мирних містах здригався від жорсткості танкових гусениць, у погаслих вікнах сараєвських багатоповерхівок де-не-де два цигаркових вогники тихо обговорювали між собою останні життєві питання: що робити й куди податися, якщо цієї ночі почнеться?
Так це тоді виглядало. Ранки приносили полегшення, бо нічого не починалося.
Перша подія, з якої все почалося, та, по якій наша ніч перестала бути доброю ніччю, здається банальною, коли називаємо її на ім’я: Чотирнадцятий з’їзд Компартії Югославії. Хіба щось отаке могло змінювати наші життя та правила біологічного й соціального функціонування нашого народу? Божевілля, справжнє божевілля, але фатальне оте справді називалося саме так. Зійшлися комуністи з цілої Югославії, оголошено було війни, народжено примарну надію, що їх усе-таки не буде, а тоді настала ніч, коли вирішувалася доля тієї надії. Ти сидів перед телевізором і тремтів, на твоїх очах розділялося місто в долині, ти бачив його у своє чорне вікно. Половина Сараєва все ще спала звичайним людським сном, а інша була як ти: перед телевізором, не відводячи очей від Чотирнадцятого з’їзду Компартії. Банальна істина. Банальне нещастя. І у фіналі – банальна трагедія.
Кожна трагедія, любовна, державна чи народна, має банальний початок. Починається з дурості чи абсолютно пересічної підлості, тієї, що її у звичайному житті й згадувати не варто, починається так, як починаються тисячі історій, які найчастіше й продовження не мають, починається раніше, ніж хтось дізнається, що вона може початися. Як Чотирнадцятий з’їзд Компартії.
Від тієї ночі вампіри оселилися в душах близьких. Рано чи пізно кожен занурювався у свій страх і починав жити так, наче ночі більше не призначені для сну, і наче людина спить лише тому, що слабка й немічна, а не тому, що це просто добре – спати й ділити своє життя на дні. Фіналом того жаху були сараєвські передранкові тиші. Тільки з жахіття могло постати таке блаженство, якого врешті й не наважуєшся отак просто згадувати, бо не певен, чи існувало воно. Може, ти просто втішаєшся у своєму дзен-коані.
Переклала Катерина Калитко
за виданням: Miljenko Jergović. Historijska čitanka 1. – Zagreb: V.B.Z., 2006
Катерина Калитко 