Мигдаль завжди нагадує мені про Сараєво. Майже як у Маркеса в “Коханні в час холери” докторові Хувеналу Урбіно запах гіркого мигдалю завжди нагадував про невтолене кохання. Але там отруївся випарами ціаністого золота його товариш. Мені ж ідеться про саме слово. Точніше, про складне переплетіння слів та їхніх етимологій у голові. Боснійською (через турецьку) мигдаль називається “бадем”. А “бедем” через ту ж турецьку – мур.
У старих хроніках Сараєво подекуди поетично називається “обедемленим ґрадом” – свого часу місто справді було оточене великим муром із п’ятьма бастіонами. Так зі слів і виростає асоціація. Ось зараз у крихітній пекарні поруч із домом пекли щось із солодким мигдалем, пахощі заповзли в кватирку і знову нагадали про цю логічну зв’язку.
Мигдаль загалом – дуже символічна культура. Ще від давньогрецького Аттіса і розквітлого Ааронового жезла в Біблії. Гіркий мигдаль міг стати сировиною для заспокійливої води чи для отрути. Ласощами з солодкого мигдалю відгодовували знеможених голодом в’язнів чи худорлявих дівчат, приведених у місто задля вдалого заміжжя. Містики-суфії вважали серце лампадою, запаленою від світла розуму, а мигдалевий горіх – досконалою метафорою одухотвореної сутності, захованої під зовнішньою оболонкою. Сараєво у своїх мурах – теж такий горіх зі світлою серцевиною. Тутешня вулиця Під Бедемом – Під Муром – ще й тепер дозволяє відчути атмосферу життя попід міськими бастіонами: майже цілоденна вільглість і тінь, затисненість між урвищем і муром, наче в кулаці, наступ некерованої рослинності, зграї птахів, клапті туману на дахах і часом дивна, неприродна тиша – але й неймовірна, непояснювана вспокоєність.
Кожен, хто уявляє собі, де знаходиться Сараєво, і не здригається при слові “Боснія”, знає, мабуть, що місто це лежить в гірській долині, яку розтинає річка Міляцка. Це зумовлює все, починаючи від трибу життя: під час щоденних пересувань потрібно закладати додатковий час на спуск з гори та підйом, дощ та ожеледь суттєво його утруднюють, старшим людям не обійтися без машини, важкі зимові тумани перевалюються через гори і першими заповнюють вулички на схилах, а влітку вода в придорожному кіоску на горішній вулиці коштуватиме на кількадесят пфенінгів більше, ніж внизу. Навіть трамвайна лінія тут пряма, як стріла, вздовж річки – з Башчаршії на Іліджу, колишній курорт із термальними водами, а тепер майже повністю арабський квартал. Окрім цілком особливого мікроклімату таке географічне положення несе абсолютно реальні небезпеки та дарує безліч стратегій ведення війни. Сербська облога Сараєва ще свіжа в пам’яті, німецька теж скористалася ландшафтом – це зокрема видно і в культовому фільмі Хайрудина Крваваца “Вальтер захищає Сараєво”. Ба більше, долина свого часу зіграла на руку принцеві Євгену Савойському, чиї війська – сараєвці неодмінно назвуть їх “ордами” – спалили Сараєво восени 1697 року, намагаючись вибити Османську імперію з цих теренів. Це одна з найбільших трагедій в історії міста, після якої воно так до кінця і не оговталося. За тридцять років потому боснійський намісник Ґазі Ахмед-паша Рустемпашич наростив нову шкаралупку мурів на мигдальній серцевинці міста. Але гіркий дим і недовіра до світу вже міцно засіли в кістках у людей. Це, до речі, може бути одним з ключів до пояснення геополітичного орієнталізму, до якого останнім часом все більше тяжіє Боснія. Але про це згодом. Отже, долина. Ті-такі корінні сараєвці скажуть, що лише вона не дозволяє місту стати звичайним європейським мегаполісом – його тут просто проблематично будувати.
В одному з міських парків ми знайшли молоде деревце мигдалю. Це був неабиякий челендж – упізнати його без цвіту в морі зелені. Мій супутник взагалі страшенно пишається сараєвськими парками й скверами, щоразу показує мені з вікна автівки – дивися, дивися, це все виросло після війни! І це дуже важливо, бо більшість старих дерев пішла на дрова у вмираючому обложеному місті. А по війні воно якийсь час жахало пусткою. Караджич виявився нічим не кращим за Євгена Савойського. Тепер же Сараєво дуже зелене. Той, хто казатиме, що тут багато смерті, просто не був у Сараєві – навіть якщо й здійснив формальний чекін. Збезчещення туризмом і вихолощення сенсів до легкостравних – доля навіть найкращих міст. У Сараєві багато поховань – як великих організованих цвинтарів, так і спонтанно погрупованих могил у скверах чи навіть у подвір’ях. Але все це люди, які жили у славу міста і вмирали за його життя –
з позицій сьогоднішньої України це має стати особливо близьким та зрозумілим.
Тутешньої вітальності вистачить на півсвіту. Бо місто відбудовувалося після всіх пожеж, вставало після облог, а у вікні будинку, рясно поцяткованого кулями під час останньої війни, нині опівдні захланно цілуються підлітки. У парку під вікном вітер гойдає тоненький мигдаль. У його символічній палітрі є також нове життя.
Мене часто питали – нащо тобі здалося те Сараєво? Ось на це.
Катерина Калитко 