Фото Катерини Калитко.
Світанковий езан, протяжний, сповнений несміливої радості, круглий, як скляна кулька, котиться вулицею вниз. Ти навіть не розплющуєш очей, але крізь сон розпружуєшся і остаточно заспокоюєшся: Бог поруч. Потому лунають ще кілька закликів до молитви, під вікнами відлунюють голоси вірних, що квапляться до мечеті. Але довгий млосний ранок у напівсні триває.
Після нічної зливи Сараєво прокидається довго. Бо субота, бо по підвіконню починає постукувати новий дощ, і можна вирішити подовше не вилазити з ліжка, бо бруківка надворі виявиться слизькою, а улюблена сніданкова локація відчиниться пізніше – з нагоди негоди. Юрай Нейдхарт, хорватський архітектор, що істотно вплинув на обличчя Сараєва, свого часу писав, що Схід тут починається уже тією мірою, якою імпульсивність миттєвих рішень заступає раціональний вибір. Зрештою, в місті піст – рамазанська гармата бухне приблизно о пів на дев’яту, обов’язково заверещать від несподіванки і розрегочуться якісь дівчата на вулиці (хоча яка ж тут несподіванка), і тоді почнеться вечірня веремія вогнів та голосів. Доти ж день розгортається неквапливо, елегійно, подекуди навіть летаргійно. Суть Рамазану не в тому, щоб їсти після заходу сонця і до світанку. Його краса – у неспанні в той час, коли частина світу спить, у молитві тоді, коли для неї більше місця в повітрі – щоб вона розгорнула свої красиві крила. У тому, щоб розділити з ближнім іфтар – вечерю-розговіння – та сехур – досвітній сніданок, як і неодмінну розмову про все на світі. Тут гори, і вага слів робиться цілком особливою.
У 19 столітті сюди масово линули англійські мандрівники, щоб наповнити сенсами новий геополітичний інтерес і дослідити цих загадкових “європейських турків”. Майбутні автори знаменитих путописів їхали найчастіше з півночі, долали довгий шлях, перетинали Саву або Уну, і на березі річки за спиною залишався звичний західний світ, а на іншому починався Схід, манливий і сповнений небезпек. Дорога сюди усе ще довга навіть зараз, у часи швидких літаків, тісної географії та блискавичної інформації. Така довга, що встигаєш засумніватися, чи справді існувало те, що залишилося позаду, і чи справді прочиняється тобі ця долина, чи це лише примара, 3D-Орієнт, а далі – прірва. Але настає перша пополудні, знову озивається муедзин, і Бог знову поруч.
Ідеальний момент, щоб зізнатися, самій собі насамперед: ось ти й незчулася, як пишеш про цей край книжку.
Катерина Калитко 