Географ
Кожного ранку, щойно ставши до роботи, снайпер, що контролює вулицю Короля Твртка, бачить старого в чорному костюмі з краваткою кольору загуслої крові, який веде на повідку маленького чорного пса; і кожного-таки ранку думає, що недобре робити його своєю першою жертвою. А після того, як розстріляє перші мішені, знову згадує про нього і обіцяє собі вбити його при поверненні. Так минають дні, місяці, роки, змінюються стрільці, жодному не хочеться стріляти в старого, який сонячного ранку виводить пса на прогулянку, кожен збирається убити його при поверненні, але той ніколи не повертається додому вулицею Короля Твртка.
Викладач географії на пенсії Павел Соколовський (прозваний учнями Post Scriptum) вже сорок років поспіль виходить на прогулянку в той самий час і завжди повертається іншою дорогою. Всі ці роки його супроводжує маленький чорний песик. Колишні учні, вже також пенсіонери, стверджують, що його пес такий же старий, як сам професор, у той час як найрозумніші з них чудуються, як Павлові Соколовському серед сотень кудлатих, хвостатих, рябих покручів завжди вдається знайти собі маленького чорного супутника для прогулянок.
На стіні своєї спальні учитель географії Павел Соколовський тримає дві мапи світу, обидві куплені в книгарні «Мулабдич та сини» 1934 року. У часи, коли мінялися державні кордони, старі країни зникали у полум’ї та народжувалися нові, професор на одній мапі чорним і червоним чорнилом позначав зміни, а другої не зачіпав. Вона залишалася картиною світу з його молодості, часу, коли він у Відні перед професорським корпусом та студентами захистив дисертацію про кордони Римської імперії. У 1943 Павел Соколовський жирною чорною рамкою обвів слово «Варшава», а в 1945 – слово «Дрезден». Вони можуть побудувати нові міста, казав тоді він, але мусять дати їм нові імена. Недоречно вжита назва позбавить спокою мертвих під попелом Помпеї.
На мапах професора Павла Соколовського Боснія була не більшою за ніготь на мізинці. Навесні 1992 він із лупою в лівій руці і тонким червоним фломастером у правій окреслив її кордони. Тієї ж ночі уві сні він зустрівся зі святим Петром. Перелякано подивився на нього, показав на свою піжаму, святий Петро махнув рукою і сказав, що час іще не прийшов, і що Павлові Соколовському призначено ще безліч важливих земних справ, але невідкладно, вже зараз, йому треба познайомитися із одним паном. Той пан мав довгу бороду і безмежну білу одежину, що волочилася по землі. Вказівний палець у нього був довгий і тонкий, як бамбукове стебло. За плечима у нього була мапа світу з континентами і кордонами, схожими на людські кровотоки. Старець показав найбільшу країну на карті і вимовив якесь чудернацьке, незнайоме Павлові Соколовському ім’я. Той затнувся, хотів був щось запитати, але старець вже показував на іншу країну і вимовляв іще дивовижніше слово, котре не належало жодній з відомих Соколовському мов. Він блукав пальцем від країни до країни, повторюючи забуті слова. Деякі країни схожі були на піщинки, інші – на кристали, а деякі мали обриси сльози. Такі держави ніколи не могли існувати, подумав Павел Соколовський у своєму сні. Остання країна, яку старець обвів пальцем, мала впізнавані обриси і знайоме ім’я. Старець, вже втомлений, вимовив його як ономатопею зітхання – Боснія. У цю мить повернувся святий Петро, розвів руками і сказав Павлові Соколовському:
– Ось, це є твоя найважливіша земна справа!
Сни завжди перериваються у найцікавішому місці, за секунду до того, як людина дізнається щось важливе. Кілька наступних ночей Павел Соколовський лягав у постіль вдягненим у напрасований чорний костюм з краваткою кольору загуслої крові. Але святого Петра і отого старця більше ніколи не бачив.
Міста, які по всій Боснії зникали у полум’ї, Павел Соколовський не міг обвести чорним, бо вони не були позначені на його мапах. Там позначалося лише Сараєво, але воно ще жило, доки професор кожного ранку вигулював свого маленького чорного пса, під бомбами і снайперовим оком, повертаючись завжди вулицею Кранчевича. З королем Твртком весело в новий день, говорив він, а з печальним поетом у свій неспокій.
Одного дня згоріли всі старі землеописні карти, що зберігалися в міській бібліотеці. Павлові Соколовському стиснуло горло, ніби заклацнулася вовча пастка, що стояла відкритою від 1934 року. Замість краватки кольору загуслої крові він пов’язав чорну, взяв чорнило і довго обводив слово «Сараєво». Ліг у постіль, склав руки на грудях, заплющив очі і чекав. Так зрештою і заснув.
Розбудив його наступного ранку малий чорний песик. Павел Соколовський з подивом розглядав тварину, потім схопився і підійшов до мапи. Слово «Сараєво» і справді було обведене чорним, посмертним кольором. Він стояв отак і розгублено дивився на мапу; спробував відчути голод, і відчув його, спробував почути своє серце, і його теж почув.
Павел Соколовський стенув плечима, застебнув на псові повідок, пес весело махав хвостом, надворі падали бомби, снайпер сіпнувся, угледівши його крізь приціл, звів пальцем курок, але географ уже завернув за ріг. Чоловік і жінка йшли по іншому боці вулиці, тримаючись за руки. Чоловік привітався з Павлом Соколовським, той помахав йому рукою, сказав: «А, та я отак собі потроху, по-старечому». Жінка запитально глянула на чоловіка, той надав своєму обличчю такого виразу, ніби говорить щось надзвичайно важливе:
– Це Post Scriptum.
Жінка здивовано підняла та опустила брови і не сказала нічого.
Боснійський горщик
«Знаю, яка швидкість світла,
але нас не вчили, яка швидкість темряви!»
(Діно із Зениці, 12 років,
на тимчасовому навчанні у Загребі)
Годилося б кудись податися, до Африки, скажімо, де любові існують і тривають як у казках. Знаєш, як воно: двоє випадково зустрінуться, закохаються, народять дітей і живуть щасливо, в своє задоволення, аж доки смерть їх не розлучить. Це модель, про яку ми, без огляду на реальність, мріємо ще від пубертету, про яку дівчатка читають в любовних романах, а батьки таке цілком переконано планують для своїх дітей. Поза тим, зазвичай буває зовсім інакше, і вже потім, коли все скінчено, воно виглядає грою садистично переплетених обставин.
Елена, молода та амбіційна загребчанка, приїхала до Сараєва, вибравши студії, яких, серед десятка подібних, не було в її місті. Спершу її нервували водії трамваїв, котрі, минаючи зупинки, ставали на Башчаршії, щоб купити бурек, зводили з розуму люди, що голосно говорять і грубо жартують, їй заважали сильні незнайомі запахи, і молодики, що при першій же зустрічі виповідають ціле своє життя, а при другій вже посилають в пизду. Та оскільки це було місто, яке не вимагало змін, яке терпіло навіть зневагу, Елена теж могла до нього звикнути. Той факт, що настільки різні люди живуть на одному місці, і що їх не обтяжує ця відмінність, з часом перетворився на перевагу, на задоволення, яке своєю поверхневістю й безпосередністю нагадує почекальню вокзалу, звідки поїзди відправляються до пекла і до раю.
Злайя був підстаркуватий, вічний студент журналістики, дитя багатого й шанованого мусульманського сімейства, що пахтіло м’яким боснійським ісламом і забальзамованою віденською шляхетністю. Міські жартівники твердили, що навіть муха в їхньому домі – не просто муха, і літає колами тільки одягнена у фрак.
Позаяк всілякий декаданс завжди супроводжують лінощі, Злайя став завсідником шинків, наділеним вишуканими манерами, добрим смаком і безліччю мрій про життєвий успіх – які, звісно ж, ніколи не мали нічого спільного з дійсністю. Що глибше він опускався і що тяжчою ставала ситуація в країні, то охочіше мріяв Злайя. Із першою чаркою він розпочинав історію нового геніального бізнесу, близько опівночі вже приятелював з іншими бізнесменами, а на ранок засновував мультинаціональну корпорацію. Його плани коливалися від друку часопису із накладом в сто тисяч примірників до виробництва чаю для вагітних, який програмуватиме стать дитини. Для дівчаток один сорт чаю, для хлопчиків інший, а у випадку, якщо чай не подіє і батьки дістануть дитину небажаної статі, виробник повертає гроші. А оскільки теорія вірогідності твердить, що у п’ятдесяти відсотках випадків стать вдається передбачити, у такому бізнесі можна заробити великий шмат.
Безсумнівно, і цей план, так само як всі інші, загинув, коли Злайї прийшла в голову якась чергова, ще геніальніша, ідея. Незвиклій публіці ті безкінечні застільні промови могли видатися нудними, але більшості людей, що й самі на певний кшталт зачаєні мрійники, було невимовно приємно проводити ночі поруч зі Злайєю – іще й тому, що він був достатньо освіченим і розумним, і навіть в найгіршому п’яному угарі не плів дурниць.
Де й коли зустрілися Елена і Злайя, ніхто точно не знає, але найвірогідніша версія каже, що вона однієї ночі була випадковою гостею в шинку, де він засновував банк. То була любов із першого до останнього погляду. Коли вони гуляли містом, вона танула в його обіймах, а він із ніжністю, завеликою для цього світу, розповідав їй історії, які від реальності були так само далекі, як і його плани, але в коханні функціонували більш ніж досконало. Злайя насправді говорив те, що ми, нудні й раціональні чоловіки, завжди прагнемо сказати, але ніколи не знаємо як.
Коли вони почали жити разом, всі передбачали, що хтось один із них зміниться. Або Злайя зіпсує Елену, або вона його виправить. Або вона зіп’ється, почне фантазувати та пуститься берега, або він стане акуратним, амбіційним та раціональним. Попри те, час минав, вони любилися, як і на початку, але залишалися такі самі. Все, що в інших людей викликало б зіткнення, сварки, розбивання рожевих окулярів і розрив, їх єднало ще більше. Елена була весела, задоволена й успішна, а Злайя був щасливий, іскрометний та відірваний від реальності. Вона супроводжувала його по каварняних походеньках тільки тоді, коли дозволяв ретельно розпланований час, а він дуже радів, що вона так успішно працює, повнився порадами і все частіше у власні мрії про успіх включав також її.
Війна, між тим, розхитувала і мрії, і амбіції. Зенітні снаряди були чимось абсолютно позаплановим, чого не можна було уникнути чи проігнорувати, що будь-чий світ, хоч реальний, а хоч фантастичний, стрясало від самого підмурівку. Смерть була проявою одночасно зі сну та дійсності, й особливо нещасними робила тих людей, котрі жили у чистих та яскравих світах, котрі не звикли багато сумніватися і тих, що у той чи інший спосіб вже склали свою думку про життя. Через місяць після початку війни Злайї вдалося умовити Елену, щоб вона поїхала із «сараєвського пекла» до Загреба. Він залишився, бо вірив, що й досі не все втрачено, ніби й досі ще є місце для планів, а вони, знову-таки, були можливі лише в Сараєві. Злайя відчував, що жодне інше місто не толеруватиме тендітного світу, який він створив у своїй голові.
Місяці віддаленого життя мало що змінили, ось тільки Елена зрозуміла, що покинула дещо хороше і важливе, і що Загреб для неї – більше не центр всесвіту. Чим вона була інфікована, іншим містом або Злайєю, насправді не так уже й важливо; але вона безупинно ходила із тим камінцем в черевику, котрий нагадував їй, що життя – її життя – десь деінде, але вона до нього не може повернутися, он як виходить.
Неймовірними шляхами, через боснійські гори, повз лютих боснійських солдатів у різних уніформах, Злайя добрався до Загреба, коли минув перший рік сараєвської війни. Від країни, мрій та планів її людей, від розмаїтих боснійських світів залишилося так мало, що навіть найбільші упертюхи забажали врятувати свої голови, хоч і не знали, що пізніше з ними робитимуть.
У Загребі виявилося неможливо реконструювати втрачений світ мрій. Плани, побудовані у тутешніх шинках, виглядали порожніми та надуманими, і ставали брехнею ще до того, як їх промовляли вголос. Крім того, не було людей, які б слухали і погоджувалися, які б сміялися та жартували. Навіть якщо вони й були, то спілкувалися десь в інших колах, збиралися в інших шинках і плекали фікції, вірогідно, збіса подібні до Злайїних, але планети не сходились так, щоб їм випало зустрітися.
Елена пробувала переконати Злайю, що вже час починати мислити інакше, а він їй відповідав блідими копіями своїх сараєвських історій, які тепер вже не мали закінчення і губилися десь у темряві, як погано передане телефаксом повідомлення. Він відчайдушно намагався бути інакшим, щось вигадати, якось викрутитися, але в нього не було точки прикладання зусиль. Він став людиною, яка не лише не вміє нічого в житті зробити так, як треба, але й мріяти більше не вміє.
А тоді його захопила ідея куховарства. Він готував так само добре, як і фантазував. Робив це із задоволенням людини, яка не має ані іншого вибору, ані іншого зацікавлення. Його страви, так само як і його плани, були абсолютною насолодою. У них була якась боснійська метафізика, що суперечила банальному споживанню і виживанню, ведучи натомість до чистого задоволення найвищої проби.
Елена була щаслива, коли Злайя готував. То було саме воно. Він знайшов сенс, причину існування, і вже не опускався безнадійно на дно. Та ось одного дня Злайя забажав приготувати боснійську печеню, а то неможливо зробити у всіх цих дурнуватих цептерах і каструлях, на яких ще наступних сто років писатиме «Made in Yugoslavia». Для боснійської печені потрібен був глиняний горщик, яких у турбоєвропейському Загребі, звичайно ж, нема. Яких, зрештою, не було і в сараєвських крамницях, натомість їх легко можна було знайти у кожному боснійському домі.
Цілими днями Елена і Злайя перевертали Загреб у пошуках глиняного горщика. Врешті-решт у двох різних кінцях міста знайшлися два екземпляри, просто-таки ідеальні для виготовлення ритуальної страви. Вибрати, між тим, було важко. І вона, і він по десять разів штовхалися у трамваях, з виглядом знавців стукали нігтем по горщиках, похитували головами і виходили з крамниці. Дилема «буріданових боснійців» була нерозв’язною. Кожен з горщиків був просто ідеальний. Непорозуміння вирішив хтось інший, вірогідно, ще якийсь боснієць, який купив другу глиняну посудину – тож їм залишилася тільки перша.
Злайя безмежно радів горщикові, тисячу разів описував процес приготування страви, обіцяв божественний смак, і його фантазії знову віднаходили блискучий фінал.
Але тоді у Загребі заговорили рації, перелічували мусульман, що не мали офіційного статусу біженця, і чого тільки не говорилося про їхні подальші долі. Тепер вже Елена умовляла Злайю, як він колись її, під час перших травневих обстрілів Сараєва. Їй не довелося довго старатися: він спакував речі та й поїхав до якогось центру для біженців на Заході. Горщик так ніколи й не побував у вжитку. Він залишився непотрібною посудиною на кухні, доки не розіб’ється або ж не потрапить до рук якомусь іншому боснійцю.
Що було з тієї любові – мабуть, вже зрозуміло. Що, знову-таки, не відбирає ні в кого права мріяти, планувати і снити. Це, зрештою, чи не перший випадок, коли і він, і вона живуть у світі, який не має нічого спільного з дійсністю; навіть розділені тисячами кілометрів, вони зустрічаються в історії любові, яка можлива завжди деінде – скажімо, в Африці, або на якій-небудь іншій землі, де ще й досі усе народжується з чистої насолоди.
Переклала Катерина Калитко
за виданням: Miljenko Jergovic. Sarajevski Marlboro. Karivani i druge price 1992-1996. – Zagreb: Durieux, 1999
Міленко Єргович народився 28 травня 1966 року в Сараєві, закінчив філософський факультет Сараєвського університету. Дебютував поетичною збіркою “Обсерваторія “Варшава” (1988), за якою послідували ще дві. З 1992 року співпрацює з хорватськими часописами як журналіст і редактор. У 1993 переїхав до Загреба, де живе й працює нині. Року 1994 виходить книжка його оповідань “Сараєвське “Мальборо”, присвячена “маленьким історіям” боснійців, що переживають страшну війну. Книжка зажила гучної слави, була перекладена багатьма світовими мовами. Згодом були збірки оповідань “Карівани” (1995), “Мама Леоне” (1999), “Іншалла, Мадонно, іншалла” (2004), романи “Б`юїк Рівера” (2002), “Палати з горіхового дерева” (2003), “Gloria in excelsis” (2005), “Рута Танненбаум” (2006). Твори Міленка Єрговича перекладено більш як двадцятьма мовами, він є членом боснійського та хорватського ПЕН-клубів. І найзнаменитішим – та найбільш пронизливим – залишається у ролі автора коротких оповідань, присвячених рідній Боснії та її людям.
Читати ще:
Міленко Єргович. Бібліотека
Катерина Калитко 
[…] Міленко Єргович. Оповідання […]