***
Поміж двома морями глибока ніч.
Скайп на мобільному. Видиху біла пара –
хмарка від пострілу. Господи, на мені
слід від кожного слова, як від удару.
Вулиця нескінченна й страшна, як Суд.
Світло у вікнах, де люди щасливі і так собі.
Температура і ноги ледве несуть,
завтра магнітна буря і твій літак.
Борт приземлиться о восьмій, потім таксі.
Ріжусь ключем і висмоктую з ранки кров.
Знаєш, а місяць тому я ж вивчила всі
автошляхи із їхніми катастрофами.
Будемо завтра разом кульгати на праву та
пальцем писати в кафе на склі літери ейч і ка,
тупо, як діти. Дружня людська правота
нам нічого хорошого не передрікає:
скільки-бо можна в готелях і в літаках,
часом у скайпі, а скільки ж вам, люди, літ?
Будемо разом кульгати крізь мокрий парк,
чистити зуби поруч, штовхаючись ліктями,
вірити у химерний павучий рай
для павука, що втопився в ковші води.
Господи, знаєш, чому такі глибокі сліди?
Ти мене рано покинув, Боже. Глина була сира.
пойраз
Взаємність неприйнятих рішень – це теж красива історія.
Із нею можна від світу щасливо і довго ховатися;
збиратися учетверте за рік побачити море,
коли із неба кавалками посиплеться мокра вата,
як із роздертої іграшки.
Кораблі вже на прив’язі.
Змерзлі рибалки на мості. І нічого немає,
окрім відкинутих рішень, окрім вечірніх трамваїв,
повних рідкого світла. І ми, здається, щасливі.
Кожне рішуче рішення убиває дракона,
підкорює серце принцеси, ставить у казці крапку.
Холод живе в кімнаті. У темряві завіконній
восьму годину шторм. Навіть постіль сира.
Серце калатає в пучках пальців, якими тебе торкаюсь.
Гасне лампа. Тремтиш. Дзвінко напнуті нерви.
Хай би вже завтра ставалося – знаєш, оте, що в казках:
пошесть, війна, Раґнарок, котрий нас двох омине.
І доки вітер на морі гасить душі невинні,
і доки в боклатій склянці холоне твій яблучний чай,
нехай замкова шпарка заросте павутиною.
Забудь, що ці двері існують.
Не
повертай
ключа.
трамонтан
В потаємних колодязях ранком солона вода.
І потрібно іти, хоч ти смійся, а хоч ти ридай.
Ця дорога вузька – звичний спосіб утечі від.
Нею з мертвого міста востаннє пішли живі.
Розібрали на камені житла, життя, жалі,
І понесли на плечах донизу, на кораблі.
І дощі обгризають покинутий тут кістяк,
Вороння ще говорить по-людському, та не так.
Ти із доброго дива лишився за всіх один,
У священних колодязях майже нема води,
І немає чим дихати майже. Але, між тим,
Море видно з вершини, захочеш – то долетиш.
Висипаєш монети та спогади із кишень,
Щоби стати ще легшим. На пам’ять хіба що день,
Коли кожен ішов, несучи свій дім на горбі,
Ти – лишався. І місто лишало себе тобі.
Але ворон – у хмари, у землю – вода, а ти
Триста років на море дивишся з висоти.
Ти підпалиш свій дім і нарешті злетиш крізь дим
Так звичайно і легко, як тут по землі ходив.
лубок
Здрастуй, сніже. Ти сиплешся в очі м’яко.
На покручених пальцях старого саду
Конгрегація птаства. Я тобі рада.
Я стою і кличу тебе на ім’я.
Дике людство, як птаство, гуртує сніг.
Тулять спину до спини і важко кашляють.
І столітні грубки, облицьовані кахлями,
Гріють зграї родинні всю довгу ніч.
Вечорами всідаються коло печі
Вісім юних дружин і одна вдова,
І сімейні портрети у стилі печворк
Глухо лускають по найтемніших швах.
А жінки собі усміхаються широко,
Віддають усі таємниці за так.
А вагітна – праворуч – аж золота,
Ще й погорда така, хоч парсуну пиши.
Вісім літ по війні, мов короткий день.
У жінок нетутешньо прозорі лиця.
Дві – Марії, а решта – як янголиці.
Їхні янголи сплять: хто в небі, хто де.
Ранок сонний, як вмерзлий у кригу човен.
Через річку ще стежки не протоптали.
Янголята взувають великі чоботи,
Що належали їхнім старшим братам.
***
Докури і мовчи. В серці березня тане пітьма,
Входить сонце в міста, відбираючи розум і мову.
Як нам пахне – вином і виною – старе cinemá!
Темний ангел бере арбалет і виходить на лови.
Ми блукали у землях, де золото, смирна і мед.
Ми прибігли додому – як діти, злякалися ночі.
В цьому тихому залі, де плівка тече і шурхоче,
Ми заплющили очі: кіно нам сліпе і німе,
Бо картинки міняються якось на споді повік,
Переклеєні кадри. Нам шрами не позаростали.
Майже кожен сюжет – це знайомий такий чоловік:
В диліжансі, на шхуні, у темній порожній вітальні.
Ну і я десь там поруч – в мереживній чорній мантильї.
Спалить магній фотограф,
залишиться картка на пам’ять.
Це наш дім, наше місто. У місті собори, мости,
І фонтани, і дзвони з глибокими голосами.
Ми цілуємось, так. Ми уже не цілуємось, ні.
Я шукаю твій ключ, я тебе відмикаю рукою.
Ми назавжди в кіно, ми як привиди в дивному сні,
Нам уже не втекти з цього залу на світло, у колір,
І прозоро по грудях стікає гаряча рука.
Ангел цілиться в сонце – можливо, усе-таки вистрілить.
Чорні рани в очах. Білий-білий, спиняється кадр,
І осліплими пальцями ти не дочитуєш місто.
***
Мій страх – він зі мною, куди б не поткнулася я.
Він міцно пришитий, мов ґудзик, на споді обличчя:
Качатися по підлозі, повторюючи ім’я,
Таке соковите, солоне, одне, чоловіче,
Казитися з несвободи, боятися жити, втратити,
Видихнути, прокинутися в пустому світі без нього.
І борсатися, задихаючись, як рибина у ятері,
Відчувати, як страх надкусує кожен спогад.
І дерти нігтями шию, здирати зі шкіри сліди
Укусів чи поцілунків, не знати вже достеменно.
Якби мій страх пройшовся кімнатою, просто приніс води,
Або ж увімкнув, скажімо, якусь ненапряжну ефемку,
І виплів з мого волосся запах його,
І стер його погляд, що досі струмом поколює,
І вивів його з організму, як алкоголь,
Надійно закодувавши: більше ніколи.
Та я розумію, що більше вже не зміню
Нічого й ніяк, а за хвилину знатиму:
Він дзвонить у двері, весь з меду та із вогню,
І страх, як дитина, біжить йому відчиняти.
***
І хоча його ім’я у мене горить на чолі,
Я ніяк не зважуся на татуювання із цим іменем.
Мені би в далекий замок, і я, як Ґала Далі,
Даватиму письмові дозволи на відвідини.
Спускатиму коси з вікна, як Рапунцель,
Тягнутиму вгору свою найдивнішу ношу,
Аби зазирнути у світле лукаве лице
І знов попросити скоріше піти, по-хорошому.
Я досі не знаю, котре з тимчасових було
Найближчим до вічності. І що воно, зрештою – вічність.
У нього чутлива шкіра, у нього серце голодне.
Він хоче носити ім’я моє на передпліччі.
Врости йому в шкіру – зроби небезпечною гру.
Він прийде і виманить, чорт забирай, на вогні.
Мій замок впаде, я не зможу сказати „ні”,
Я матиму це тавро, що не скоро уже зітру.
Це трохи довше, ніж тимчасово, і менше, ніж назавжди.
Ми все поділили. Тому поки що
Не йди.
***
Така доросла любов, що страшно про неї думати.
Прикраси здаються важчими, побутові трагедії – легшими.
І я тепер відчуваю із дивним прозорим сумом,
Що зможу усе це прожити до якогось завершення.
Ніжність пронизлива, ніби
це я його народила
Із цими очима карими, з рожевими дитячими нігтями.
Та він – чоловік, він владно ходить дорогою мого тіла.
Зима, потріскані губи. Тонка гірчинка на дні
У чаші мовчання. Голос – хрипкий, сезонно застуджений.
Надворі вітер і повня. Роззявлена паща світу.
І аеропорт, і рейс. Годинник шкіриться чужо.
У спину йому, як піде – перехрестити повітря.
Погляд тримається неба уперто, немов пришитий.
Штовхаючись ліктями, йду крізь квапливий натовп
І думаю: я уже майже доросла, милий.
Росту так швидко!
Наступного разу ти можеш мене не впізнати.
Катерина Калитко 