У Сараєві завжди мешкало багато католиків – переважно купців із Дубровника, але й “латинян”, як їх тут називали, з інших країв. Міст на фото так і зветься – Латинський, бо ж він історично вів через річку від старого центру повз Ат Мейдан – теперішній парк, а тодішній кінський ринок та іподром – до Латинлуку, кварталу, де компактно селилися сараєвські католики. Історичну назву – Латинський – мостові було повернуто після війни 90-х, вже у незалежній Боснії і Герцеґовині. За Югославії він звався Принциповим мостом. Трохи лівіше від нього, навмисне поза кадром – місце, звідки колись стріляв Гаврило Принцип. На день святого Віда, 28 червня 1914 року. 103 роки тому.
У цієї історії є передісторія, навіть кілька. Наприклад, про те, що у 1878-му після Берлінського конгресу Австро-Угорщина отримала дозвіл на окупацію та адміністрування Боснійського вілайєту, на той час все ще формально османського. Боснія три місяці відчайдушно опиралася захопленню. У серпні австрійські війська увійшли в Сараєво. Містяни зустріли їх вогнем старих турецьких гармат і збройним опором. Кілька днів точилися вуличні бої, в яких брали участь повні сил чоловіки і майже безсилі старці, жінки і діти. Та захисників було менше тисячі, а війська агресора прийшли багатотисячні. Звісно, сараєвський опір зламали. На кілька десятиліть перед тим, як закотитися за обрій, тут запанувала Австро-Угорщина. Прикметно, що на вулицях того серпня ще не висохли калюжі крові, ще лежали тіла убитих, а хорватський Сабор вже відправив прохання до імператора у Відень, щоби Боснію приєднали до Хорватії. Цю землю завжди прагнули поділити, ніби гарячий шматок м’яса.
Після того-таки Берлінського конгресу великі держави визнали суверенітет за Сербським князівством. За чотири роки князівство перетворилося на королівство, яким правила династія Обреновичів, що мала тісні зв’язки з Австро-Угорщиною. А вже 1903 року сербські офіцери, очолювані Драґутином Димитрієвичем, також відомим як Апіс, жорстоко вбили Александра, останнього з династії Обреновичів, і його дружину Драґу, викинувши страхітливо розтерзані тіла королівського подружжя з палацового балкону. На вільне місце заселилася династія Карагеоргієвичів, відверто націоналістична й налаштована на дружбу з Росією. Після цього королівство Сербія стало систематично прагнути поглинання сусідніх слов’янських теренів під соусом панславізму та звільнення від османського панування. Австрійська анексія Боснії заважала проковтнути її, зригнувши натомість оновлений кордон імперії. Потрібен був вибух зсередини. На цьому ґрунті й виросла терористична організація “Чорна рука”, системно годована Росією, і її відгалуження – “Молода Боснія”. І група з шести терористів-туберкульозників, одним із яких був Гаврило Принцип.
Далі – все майже за шкільним підручником, нав’язлий у зубах кривавий фарш історії, за яким погано видно людей. У Сараєво приїхав симпатик боснійської автономії, теж заражений сухотами і відчайдушно закоханий Фердинанд, якому дозволялося прилюдно бути поруч зі своєю Софією за дуже обмеженого набору ситуацій – наприклад, під час огляду військ, як тоді, в Боснії. У Сараєві подружжя раділо чотирнадцятій річниці свого морганатичного шлюбу і щасливій можливості пересуватися містом у відкритому автомобілі поруч. І відвідувати прийоми разом. Тим часом їх уже чекали шестеро терористів (боснієць серед них був лише один, Мухамед Мехмедбашич), треновані тими самими кровожерними сербськими офіцерами на чолі з Апісом, які випустили 48 куль в Александра Обреновича і люто шматували тіло його дружини Драґи. Усе наступне за цим більш-менш загальновідоме – пересування автомобільного кортежу людним містом, кілька невдач із гранатами, начебто провал операції. А тоді Гаврило Принцип, який уже покинув свою первинну позицію, підійшов до автівки ерцгерцога, що повертала біля Латинського мосту, і холоднокровно вистрілив у живіт вагітній Софії. А потім у шию Фердинандові. На суді потім сказав, що хотів убити австрійського губернатора Потіорека, а не безневинну матір трьох дітей.
За часів комуністичної Югославії в будівлі на розі біля Латинського мосту був музей “Молодої Боснії”, начебто героїв начебто визвольної боротьби. На вулиці перед будинком були відтворені відбитки стоп – там, де нібито стояв двадцятирічний Принцип за мить до пострілу. Туристи обов’язково намагалися постояти на місці, “де творилася історія”. Сараєвські хлопчаки теж регулярно примірялися до слідів Принципа – коли їхні ноги вже не вміщалися в ті сліди, це означало, що хлопці виросли. Мій супутник належав до нечисленного гурту сараєвських юнаків, що жодного разу в ті сліди так і не ставали. Я питала його, чому так, і він відповів, смішно кліпаючи – мабуть, не хотів знати, коли подорослішаю. Але насправді я знаю, чому так. Вразливий і наділений яскравою фантазією, він знав, що варто лише опинитися в цій точці – і ввімкнеться внутрішній біоскоп, який показуватиме не найприємніше кіно. Жінку в крислатому білому капелюсі, що хилиться над залитим кров’ю животом, чоловіка в мундирі, що хрипить і просить її не вмирати заради дітей, випадкових містян, поранених вибухом гранати, і навіть те, що зазвичай лишається за кадром – людей, які того ж вечора вкоротили собі віку через ганьбу та відчай, кількаденні міжнаціональні погроми. Землю, яку дві чужорідні сили ділили, наче ігрову мапу, розставивши на ній свої фішки. Місто, яке заввиграшки облили лихою славою, ніби кислотою, і продовжували ділити до кінця двадцятого століття.
Після війни 90-х і сараєвської облоги Принципові сліди щезли. Ніхто точно не знає, за яких саме обставин. Можливо, просто собі спустилися в Міляцку, і ріка їх віднесла. Слідам давно пора було за своїм господарем услід. Сараєвські хлопчаки вимірюють своє дорослішання іншими мірилами. Латинський міст знову став Латинським. Біля входу на нього – пам’ятний знак жертвам теракту, символічно прозорий, крізь нього видно, як тече Міляцка. Шрами останньої війни наростили грубу шкірку поверх колишніх. Туристи-стерв’ятники, що їдуть сюди шукати слідів атентату та живих воєнних ран, викликають тиху зневагу і співчуття і в мене, і в корінних сараєвців. У той час, як натреновані гіди й поверхові книжки згодовують їм тухлий фарш смерті, завезеної з-за кордону, Сараєво сміється, дихає, живе. Із досі османської галасливої Башчаршії можна звернути у тихішу вуличку, звідки втекли сліди Принципа, перейти Латинським мостом у парк Ат Мейдан, де вже нема коней, натомість стоїть австрійський дерев’яний музичний павільйон, де з літнього кафе лунає “Деспасіто” – кажуть, перша після “Макарени” настільки вірусна штука за останні десять років, де на траві в затінку юнак із погідним лицем читає Коран, і піти далі, на Бистрік, повз францисканську церкву святого Анте, до збудованої чехом сараєвської броварні – у тамтешній пивниці ввечері концерт. Сараєво регенерує і вчить воскресати.
Катерина Калитко 