Інакші
Мені чотири роки. Я прокинулася, а моєї мами не було. Тоді я відчинила вікно і кричала, скільки ставало горла: Мене покинула мама!!! Насправді вона вийшла купити хліба. І повернулася за п’ять хвилин. Це було жахливо: побачити, як я, напівгола, одуріла від плачу, волаю, висунувшись із відчиненого вікна на третьому поверсі. Моїй мамі було соромно, поки вона бігла вгору по сходах і сподівалася, що я не випаду надвір.
Мені п’ять років і я вперше сама вийшла у скверик. Скверик маленький, висипаний дрібним піском. Знаю, що мама дивиться на мене з вікна. Через це почуваюся безпечно. Я розглядаю дрібний пісок, він переливається кольорами райдуги. Пісок перемішаний з дрібними різнобарвними скельцями. Кажу: який красивий пісок. Майя каже мені, що це не пісок, а скляні скалки дзеркал, ваз та решти речей, які тато Амара вчора викинув крізь вікно своєї квартири. Майя старша і знає. Я не знаю. Я вперше сама у скверику. Амарова мама з Амаром пішли. Тато Амара тепер сидить один у їхній квартирі з повибиваними вікнами і плаче. Так Майя каже. Я дивлюся, як призахідне сонце утворює мільйон кольорових відблисків на піску скверика.
Мені сім років. Сьогодні я побилася у школі з Асею. Вона сказала, що в мене немає тата. І що через це я байстря. Ася більша за мене і розбила мені носа. Додому я йду зі своїм другом Даріо. Даріо не любить Асю. Ася йому сказала, що він – дівчинка, бо перевдягає Барбі разом зі мною. Даріо обіцяє, що пошиє для моєї Барбі вечірню сукню, тільки я мушу пообіцяти, що перестану плакати.
Маю чотирнадцять. І мені абсолютно пофіг на людей, що хочуть мене образити, називаючи байстрям. Маю футболку з написом Bastard. Щоб полегшити їхню справу. Йду навідати Даріо. Його сильно потовкли три дні тому за те, що вдягнув рожеву футболку з квітками цикламенів.
У двадцять два світ виглядає дещо інакше. Ми з Даріо дибаємо стежкою через кладовище у Парижі. Біля могили Моррісона залазимо в багнюку. Даріо кляне той день, коли вирішив узутися в черевики від Prada і полізти в ці нетрі. Зі мною. Я йду навідати могилу свого батька. Моя мати і він були разом трохи довше, ніж потрібно було, аби зробити мене, і трохи менше того часу, що віддаляє один молодий місяць від наступного. Кожен має батька. Ніхто не байстря. «Байстря» – слово, вигадане для ображання тих, котрі відрізняються від решти. Я свого батька ніколи не бачила. Хоча маю його очі. І характер. Знаю, що він був неймовірний. Якби не був таким, моя мама ніколи не обрала б його моїм батьком.
Тридцять. І моя дитина теж буде байстрям. Її батько раніше, ніж встигне одружитися зі мною і дізнатися, що стане батьком, загине, штурмуючи одну гору. Все, що зможу сказати дитині – той мужчина був настільки особливим, що я обрала його її батьком.
Heartbeat
Я слухала усіх тих жінок, які знали, котрої ночі вони завагітніли. І думала, що і я, як і всі ті неймовірно інтуїтивні майбутні мами, знатиму, коли все почнеться.
Не була певна, буцімто знаю, що робитиму тоді. Мені було двадцять. Уявлення не маю, якої ночі ми зробили нашого сина. Трахалися, як божевільні, цілий місяць. Готуючись до іспитів.
Ми реготали, як дурні, коли в мене не почалися місячні. І разом пішли, щоб я попісяла в засцяному та смердючому туалеті Дому здоров’я. А потім, за два дні, нам сказали: ПОЗИТИВНИЙ тест! Ми не панікували. Ми були разом ціле життя. Ще з п’ятого класу. Мами й батьки плакали, кричали. Кричали, що це неприпустимо – щоб діти робили дітей… А ми… ми лише реготали.
Я не блювала. Мене навіть не нудило. Ми спали, міцно пригорнувшись одне до одного, шкодували, що не зробили близнюків, і складали іспити.
Ми розламали три пари навушників до плеєра, вдягаючи їх на живіт, щоб наш син одразу ж мав звичку слухати The Clash. Розмовляли із ним, коли він не спав і штовхав мене в сечовий міхур, питали його, яке ім’я він хоче отримати і яку їжу, на його думку, мені треба їсти, щоб тільки він заснув і дозволив мені трішки, зовсім трішки відпочити.
У лікарні нам сказали, що я, така молода, гарантовано народжу швидко. А ні. Народжувала сорок вісім годин. Била ногами і руками, плакала і благала, щоб мені дали хоч якісь ліки, аби тільки біль ущух. Моя мати мені сказала: «Золотко, це нормально, я теж народжувала тебе три дні». Його мати сказала мені: «Мила, ти все забудеш, щойно тобі покладуть маля на груди». Я народила його. Боліло страшенно. І я не забула всього, коли його поклали мені на груди. І не перестало боліти. Але я всміхалася малому зморщеному чоловічку, що кричав на весь голос. У нас народився син. Він плакав і мав спазми. І всміхався. І хворів на кір. Мене не було поруч, коли він зробив перший крок – захищала диплом. І було мені смішно й печально почути його перше слово – «кака». Так він сказав, показуючи на своє мале дитяче гівенце в блакитному горщику.
Дивно, як діти швидко ростуть. Страшенно дивно. Скорочена версія: біль – і він народився. І вже перша фотографія і беззуба усмішка. І щеплення. І «Маааамаааа!» посеред ночі, коли не хоче спати сам. І все. Все це. Весь цей сміх. Мій, коли дивлюся на нього. І розумію: мій син.
За місяць ми святкуємо шостий день народження.
Я зараз несу його на руках. Розумію, що так швидше. Я його народила. Мені це найважливіше. Його батько тільки завтра приїде з фронту. Я його сама віднесу. Майка у нього трохи закривавлена. Але все буде гаразд. Лікарня швидкої тут. Через два будинки. Слава Богу. І найшвидше отак. І все буде добре. Що очі в нього заплющені – це від шоку. З ним нічого такого. Я це знаю. У нього тільки маленька дірочка на спині. І я відчуваю, як в нього серце б’ється. І не буду зараз себе звинувачувати, що випустила його погратися лише тут, біля дверей. Хоча війна. Хоча снаряди летять. Але все буде добре. Серце в нього б’ється. Він просто втратив свідомість. Але все о’кей.
І віддаю його доктору в дверях приймального покою. І кажу: «Це мій син. Все гаразд. У нього серце б’ється. Я знаю, що все гаразд».
Дивлюся на доктора, як він бігцем зникає з моїм сином. Поки довкола мене носять інших дітей, кажу собі, що з моїм сином все буде добре. У нього серце б’ється.
І тут бачу, як той доктор підходить до мене. І каже: «Мені жаль, пані». Я кажу: «Та ні, ви помилилися. У нього серце б’ється».
І починаю кричати, від болю, гіршого за будь-який інший, доки мені доктор пояснює, що серце в нього не билося. Що це було моє серце, яке я чула. І що серце, яке я народила, перестало битися тієї ж секунди, коли маленький осколок пробив дірку йому в спині.
І поки все повільно зникає, розумію. Може… якби я знала, якої ночі ми його зробили. Може. Можливо, якби я була інтуїтивною матір’ю, яка знає. Може… може, тоді не дозволила би йому вийти за двері.
Перший дотик павичевого хвоста
Мене віддали за Витязя у шістнадцять. У мене нічого не питали. Та й що б мали. Мати звеліла мовчати і слухати, що мені кажуть. Потім я чула, як вона плаче. Я не плакала. Чула, як батько каже, що віддає мене, щоб врятувати Місто. Щоб я була запорукою того, що війська Витязя не нападуть на нас. І я не плакала. Мовчала. Робила так, як мені казали.
Він – Витязь. Старий і змарнілий. Повів мене туди, за гори. До себе. Подорож тривала багато днів. А він навіть не глянув на мене. Тільки бурчав і висилав наперед розвідників. Говорив про битви, які веде, і про те, які тепер тяжкі часи.
Вночі ми перейшли річку і підійшли до Фортеці. Високо вгорі, на вежі, палали вогні. Стояла варта. Перший і останній раз я пройшла під брамою, на якій був його герб. На ньому він молодий. Молодий і на коні. І зараз він був на коні. Старий і насуплений. Привів мене в свою Фортецю високо на горі, тієї літньої ночі. І не знав, що заводить мене в мури, з яких я вже не вийду, в стіни, серед яких я вперше і востаннє закохаюся. Тоді цього не знала і я сама.
Зараз, коли лежу на цьому клаптику сонця, що крізь дірку в стелі падає на підлогу темниці, я знаю все. І початок, і кінець, що надійде.
Темниця – насправді не темниця. Це просто кімната під куполом, з двома маленькими віконцями, що виходять на північний мур Фортеці. Внизу арсенал. І я чую, як солдати внизу цілими днями вантажать скрині. Не плачу. Чекаю. І думаю тільки про кінець, який надійде.
Вікна малі. Малесенькі. Хіба що руку можу просунути надвір. Щоб сонце її трохи зігріло. Але не маю потреби. Якби могла крізь віконце побачити Ведмідь-вежу, мені було б легше. Дивилася б на вежу та уявляла його на ній. Він був на вежі й тієї ночі, коли мене Витязь привів. Я тоді не знала. Тепер знаю.
Коли я прокинулася, того першого ранку в Фортеці, він зійшов з вежі. І внизу, біля конюшень, сидів і їв. Я нічого цього не знала. Хотіла тільки по ранковому сонцю роздивитися, куди мене привели.
Я вийшла з дверей. І вдихнула глибоко, і подивилася праворуч. І завмерла. Він сидів і їв. І нічого не знав. Доки не подивився на мене.
Одного разу мене, коли ще була малою, павич зачепив хвостом по щоці. Я стояла в подвір’ї, у тому, що виходить до моря, а павич пройшов і отак поважно мазнув мене хвостом. І було солодко, і ніжно, і пронизливо, і пахуче. І зараз було так само.
Пополудні Витязь покликав мене до себе. Повів мене попід руку до ходу в стіні. Розповідав, що будує тут храм і що це буде наша гробниця. Його і моя. На вході майстри, присвітлюючи собі свічками, витесували його фігуру. Він був молодий і з мечем. Витесували й мене. Було несхоже. Він пояснював мені, що спочатку друга фігура мала бути його попередньою дружиною. Але він її мертву край себе не покладе. Ніяку не покладе. Бо вона повстала проти нього і онде тепер, в Дубровнику. Говорив і говорив, поки ми стояли під землею всередині холодного й вологого муру. А я все думала про сонце і ранок. І про його очі. І мені не було холодно.
На мене ніхто не дивився. Ніхто нічого й не питав. Майстри витесували гробницю. Варта стерегла Фортецю, а Витязь зі своїм військом ішов та повертався. Жінка, що готувала для мене і чесала мені коси, не розмовляла. Ніколи. І не посміхалася. Вона тільки готувала і розчісувала мені волосся.
Я виходила надвір щоранку, коли з Ведмідь-вежі спускалася варта. Крутилася коло коней. І чекала, коли він прийде. І він щоразу приходив. Сідав їсти далеко від інших. І дивився на мене. Мовчав. І я мовчала. Ми тільки дивилися одне на одного. Дивилися, поки не втрачали дихання.
Із часом почали розмовляти. Потроху. Він розповідав про свій дім. Отам, на іншому боці Пліви. А я говорила про море та вітри. З часом мені вже хотілося дивитися на нього постійно.
Вперше він доторкнувся до мене зовсім випадково. Чи, може, ні? Стояв поруч зі мною. А я розчісувала гриву коневі. І його рука доторкнулася до моєї. Лише злегка. Тільки кінчиками пальців. Лише настільки, щоб я відчула, як у нього серце гупає.
Якщо вночі він не стояв на варті – кликав мене голосом сови. Я, із розплетеним волоссям, безладно вдягнена, видиралася на східний мур Фортеці. З того боку ніхто ніколи не виставляв сторожі. Витязь не дозволяв. Казав, що вороги можуть підійти лише із заходу. І дотепер саме звідти вони й приходили.
Ми на східному мурі були самі. І сиділи під небом, повним зірок. Внизу під нами спало місто. І клекотіла річка. Ми просто сиділи. Незграбно доторкаючись у темряві час від часу, сиділи та вдихали літні ночі. І одне одного.
Зараз, поки отак лежу в кімнаті над арсеналом, шкодую, що нам не дали ще хоч однієї ночі. Схопили нас тоді, як ми вперше поцілувалися. Камінь був гарячий. І ніч була гаряча. Ми сиділи на стіні і мовчали. І в певну мить одночасно схилили голови одне до одного. Якусь хвилину просто вдихали запах. І дивилися. А потім лише злегка поцілувалися. Легко лише. Дуже обережно. Гарячими губами. Зовсім трішки. А тоді лягли, тримаючись за руки. І зустріли світанок, дивлячись на Місяць. На молодий Місяць.
На світанку нас там і знайшли. Витязь кричав, що я його зрадила. І що тепер вже пізно міняти моє зображення на гробниці. І що тепер вже пізно. Для всього. І що ворог підступає. І що все скінчено.
Мене відвели до кімнати під куполом. Його повели десь окремо. І відтоді я знала все. І початок, і кінець.
Надвечір жінка, яка готує і розчісує мені коси, прийшла до мене. І вперше говорила. А я хотіла б, щоб вона мовчала. Розповіла, як Витязь відвів його вниз, на водоспад. Поставила їжу переді мною. І почала розчісувати волосся. Чесала волосся і розповідала, як Витязь його штовхнув. Зіштовхнув його з водоспаду. І що його більше нема. І що Витязь пішов із військом. І, може, більше вже не повернеться. А я, я вперше у тій Фортеці, вперше відтоді, як прийшла, плакала.
Зараз більше не плачу. Зараз лежу. Лежу на цьому клапті сонця, що крізь дірку в стелі падає на підлогу темниці. І чекаю. Сьогодні мені сказали, що Витязя більше нема. Що він помер. Далеко там, на півночі. І назад його не привезуть. І майстри покинули роботу. І гробниця лишиться порожньою. Я знаю це. У ній не лежатиме ні він, ні я. Бо мене сьогодні повернуть додому. І коли мене поведуть, я побіжу вниз, до водоспаду. І зістрибну. Сама. Може, вода, коли торкнеться моїх щік, буде як дотик павичевого хвоста. Може.
Туфлі до вручення «Оскара»
Фаршируючи кабачки, вона пригадує, як порвала з ним. Порвала. Ні, не порвала. Вона його здихалася. На трамвайній зупинці на Маріїн-Дворі. У п’ятницю, о пів на десяту вечора.
Зараз фарширує кабачки. Мусила пройти півміста, половину цього грьобаного Лас-Вегаса, щоб знайти кабачки, сметану та м’ясний фарш. До вечері нафарширує кабачки. Прийдуть Есо і Сайма. Вони з Бужіма. Вона уявлення не має, де цей Бужім. Вони уявлення не мають, де в Сараєві Маріїн-Двор. Та й це, зрештою, не має значення. Вони зараз друзі. Земляки. Отут, у Лас-Вегасі.
Вечерятимуть фаршированими кабачками та дивитимуться вручення «Оскара». Вчотирьох. Завтра їм всім разом на роботу. У казино. Чоловіки обслуговують гральні автомати, вона за баром, а Сайма на кухні.
За шість місяців потому, як здихалася його, вона зустріла Брацу. Ще шість – і почалася війна.
Того вечора, коли вона порвала з ним, над Сараєвом був повний місяць. Вона кричала, що по горло сита його переходами з факультету на факультет. Хоче знати, що він думає робити зі своїм життям. Вона кричала. А він мовчав. І залишився стояти на трамвайній зупинці на Маріїн-Дворі.
Сьогодні вона купила ще й туфлі за триста доларів. Всю свою заначку виклала за ці туфлі. Туфлі на високій тонкій шпильці. Туфлі, в яких навіть піти нема куди. Туфлі до вручення «Оскара». Вона знає, що взує їх тільки цього вечора. На вручення «Оскара». Вона знає, що повинна мати приголомшливі туфлі на врученні «Оскара».
Часом вона думала про нього. Завжди пригадувала його отакого, здиханого, на трамвайній зупинці на Маріїн-Дворі. Ніколи й ніяк інакше. Він тільки дивиться на неї. Їй здається, що в нього очі повні сліз. А може й ні. Вона не певна. Бо трамвай рушає. А він опускає голову. Та це й не має значення, хіба ні? Вона здихалася лузера.
Уявлення не має, як пояснити все це Браці. Насправді й нема чого йому пояснювати. У неї нові туфлі за $300. Ну то й що, як навіть заплаче трохи. І яке діло Есо та Саймі до того, що вона сидить у шпильках? Ніхто з них трьох не знатиме, що вона його здихалася. На трамвайній зупинці.
Нехай дивляться на неї. Всі троє. До бісової матері і їх, і фаршировані кабачки. Сьогодні ввечері вона взує свої нові туфлі. І їстиме фаршировані кабачки. У підвальній квартирі на 70 м2. У Лас-Вегасі. Телебачення транслюватиме церемонію вручення «Оскара». Він вийде з лімузина. Посміхатиметься фоторепортерам. Виглядатиме так само, як і тоді, коли вона з ним порвала. Тільки буде щасливіший. І вже не дивитиметься на неї. Печально і здихано. Вона плакатиме. Трохи. А трохи дивитиметься на свої туфлі та уявлятиме, як їхні підбори вгрузали б у червону доріжку, на якій він зараз стоїть. Трохи пізніше він вийде прийняти «Оскара», і коли дякуватиме усім, хто всі ці роки був поруч із ним, хто його підтримував і любив, вона так відчайдушно намагатиметься пригадати. Пригадати, чому ж порвала із ним. Того вечора на трамвайній зупинці. У Сараєві. На Маріїн-Дворі.
Діти моїх коханців
Того року дружини всіх моїх коханців були вагітні. Совість не пекла мене. Я разом із ними обирала імена для дітей. Раділа їхній радості. Їхні жінки стали товстими, животи в них росли й вкривалися розтяжками. А я, щаслива, розсікала морем своєї свободи.
Необтяжена і весела! – так через багато років говорила Мадам, сидячи на терасі свого будинку і дивлячись, як трава росте.
Це я пишу про себе. Уявляю, що мене звуть Мадам. Мадам стара і мудра. Мадам усе знає і насолоджується своїм знанням. Вона знає, як звуть дітей її колишніх коханців, знає, які огидні речі трапилися з її колишніми чоловіками.
І насолоджується своїми спогадами.
Той рік стався. Це був рік після того, як я розлучилася. Він пройшов у безперервних засіданнях Кризового штабу. Мій Кризовий штаб – це шестеро моїх найближчих друзів. Шукаю порятунку серед них, бо мають члени, а все-таки – більше жінки, ніж я сама. Сусіди вважають, що в мене неймовірно складне любовне життя. Маю шістьох чоловіків, які ходять на ринок. Вносять і виносять сумки та валізи. Паркують мою машину і вигулюють мого пса.
У неділю ми не піднімаємо ролети. П’ємо чай «Принц Уельський», їмо круасани, дивимось «Ангелів у Америці» і плачемо. Потім робимо чізкейк. Надвечір витягаємо криноліни із моїх шаф, фарбуємося і слухаємо Даду, який читає нам Керол Енн Даффі.
Одного коханця я обрала, бо він сексуальний у найпримітивніший спосіб. Він неймовірно подобається Даді Другому. Другий коханець має татуювання і Дадо Третій вважає, що він мені дуже пасує. Третього спочатку побачив Дадо Четвертий. І сказав: «Якщо вже я не можу, то хоч ти його спробуй».
Всі троє моїх коханців одружені. Була неділя і ми щойно подивилися «Кінець роману». Після такої кількості виплаканих сліз ми саме заварили жасминовий чай. Щоб заспокоїтись і повернути втрачену вологу. Прийшло три повідомлення. У всіх трьох говорилося одне й те ж: «Я стану батьком!!!»
Кажу: «Вагітні чоловіки останній розум втрачають». І ми семеро, як семеро малих щасливих гномиків, дивимось «Касабланку». І знову плачемо.
Усім трьом своїм коханцям, тепер вже колишнім, відправляю повідомлення. Усім однакове: «Додаткової інформації не потрібно. Зітри мій номер».
Їхні реакції такі передбачувані. Скиглять і благають. «Не треба розривати стосунків», – кажуть.
Семеро малих гномиків пакуються і їдуть на море. У вухах бринить: And I miss you like the desert miss the rain… Дадо П’ятий годує нас шматочками шоколаду із чилі. А ми сміємося.
Вночі, на морі, сп’янілі від вина, лежимо всі разом у великому ліжку. Тримаємося за руки. Семеро нас. Освітлені місяцем. А Дадо Шостий каже: «Якби не було місяця, його треба було б вигадати!». І ми бачимо сни. Про всіх наших колишніх і майбутніх коханців. Про свободу. І усміхаємось уві сні.
Свобода – широке поняття, кажу я. Свобода не хотіти дітей. Не прагнути шлюбу. Сміятися. Жадати забороненого. Кохати.
І уявляю Мадам, яка з усмішкою насолоджується своїми спогадами і дивиться, як росте трава.
Щоденник однієї зради
11.11
субота
Сидить в кіно. З правого боку від мене. Він… хто він такий? Друг? Коханець? Ангел? Демон? Поняття не маю.
Ненавидить цей фільм. Ненавидить головного актора. І режисера ненавидить. Головну акторку – ні. Каже, що в неї гарна задниця. Принаймні має виправдання. Сидить поруч зі мною. Його ліва нога притискається до моєї правої. Але темно і ніхто цього не бачить.
Він та я тут з іншими, він зі своєю прекрасною, я зі своєю сильною половиною. Він – не моя сильна половина. Моя сильна половина сидить зліва від мене. Я – не його прекрасна половина. Його прекрасна половина сидить праворуч від нього.
Він має привід, щоб постійно нахилятися до мене і коментувати події на екрані.
«Зараз прилетить Супермен і врятує обох!».
Я упівголоса хихочу. Свою праву ногу тримаю міцно притисненою до його лівої. Час від часу простягаю праву руку і навпомацки по його руках добираюся до коробки з попкорном. Пальці його правої руки роблять ледве відчутне коло по моїй долоні. Я аж наїжачуюся. Дивимося прямо. На екран. На екрані двоє головних героїв цілуються. Обоє різко відсмикуємо ноги. Відсуваємось одне від одного.
15.12
п’ятниця
За північ. У переповненій дискотеці. Всі п’яні. Дуже п’яні. Штовханина така, що неможливо зрозуміти, де чиї руки. Його права – на моїй талії. Танцюємо. Усі ми. Якщо можливо танцювати в такому натовпі. Пальці його руки знаходять край моєї чорної блузки. Її нижній край. Пальці зустрічаються зі шкірою на моєму животі. Дивлюся у натовп. Співаю вголос. Your love it feels so good And that’s what takes me high Higher than I’ve been before Your love it keeps me alive Thought I should let you know When you touch me it means so much When I’m alone I cry It’s you I’m always thinking of, Oohh oh baby.
20.12
середа
Ми самі два дні. Сильна і прекрасна половини у подорожах. Службових. Вагаюся. (Згодом дізнаюся, що так само мучиться й він). Відправляю смс: «Може, пообідаємо?» Приходить відповідь: «Давай». Ідемо туди, де нас усі знають. Так все виглядає зовсім нормально. Щоб ніхто не запідозрив. Поводимося незграбно. Не звикли бути наодинці.
– Я сказав їй, що обідатиму з тобою.
– І я йому так сказала…
Обідаємо. І вдаємо, що все нормально. А воно не так.
31.12
неділя
«Як прекрасно, що ці двоє – друзі з дитинства». Каже Він. Тягаємо миски із олів’є та голубцями з машини. Мій чоловік і його дружина розпалюють вогонь у грубці. У будиночку в горах. Сніг скрипить під ногами. За піднятим багажником нас не видно. І я залишаю поцілунок в нього на губах. Несміливо. Як дитина.
Значно пізніше лежимо. В одному ліжку мій чоловік і я. У протилежному кутку кімнати він і його дружина. Я не сплю. Він теж не спить. Дивимося одне на одного. Як нас освітлює умиротворюючий вогонь з каміну. Дивимося довго. Я простягаю руку до нього. Він простягає свою назустріч мені. Задалеко, щоб змогли доторкнутися.
20.01
субота
Мій чоловік та його дружина п’ють чай із ромом у готелі. Я і він тримаємося за руки, сидячи в кабінці витягу. На вершині гори запитую його: «Ти зраджував би мене, якби я була твоєю дружиною?». Дивиться на мене. Усміхається і каже: «А ти зраджувала б мене, якби я був твоїм чоловіком?»
15.02
вівторок
Просто не знаємо, що робити одне з одним. Починаємо боятися. Що все це стає занадто очевидним. Сумніваємося. Вважаємо себе поганцями. Бо зраджуємо. Бо ми боягузи. А все-таки, коли ті двоє у від’їзді, ми спимо разом. І кохаємося цілу ніч.
11.03
середа
Сьогодні її день народження. Вечеряємо разом. Мені трохи неспокійно. Здається, що бачу, як вона і мій чоловік якось дивно перезираються. Панікую. Намагаюся дивитися їй в очі. Вона уникає мого погляду. Панікую ще гірше.
Він проливає вино на руку мого чоловіка. У нього трусяться руки. Недобре. Бачу, що недобре. У мене паморочиться в голові. Здається, зараз можу зомліти. Вона сконфужено дивиться у тарілку перед собою. А я дивлюся на свого чоловіка, який повільно говорить: «Знаєте, немає простого способу сказати вам це… »
Жахливе запаморочення. Чіпляюся за погляд свого коханця, який промовляє до мене – ми разом у цьому всьому.
А мій чоловік продовжує: «…тому ми вирішили, що найкраще буде сказати вам отак. Разом. Знаєте, ми обоє вас зраджуємо. Маю на увазі – одне з одним. Зрозуміли, що по-справжньому кохаємо одне одного. Завжди кохали… »
Припиняю його слухати. Хапаюся за руку свого коханця, яку він простягає до мене через стіл. Дивлюся на нього. Очі в нього сміються.
О, як же добре, коли винен хтось інший. І починаю плакати. Егоїстично. Від щастя.
Наскільки пізно – справді пізно?
Він розлучився!
Кажу це вголос. Кажу сама до себе. Витріщаючись на мейл, який щойно прочитала.
Мені не смішно. І не приємно. І не сумно. Може, трохи трагікомічно. Міркую, яка була б я щаслива, якби цей мейл прийшов, скажімо, два роки тому. Уявляю, як зараз, мабуть, стрибала б від щастя і одержимо рахувала, скільки часу забере в мене переліт через Атлантику.
Колись усе було чудесним і недомовленим. Він тримав мене за руку, поки я спала. І тоді здавалося, що я завжди зможу спокійно спати, бо він тримає мене за руку. Поки дивлюся сни.
Але то було колись. То було, доки я не перестала вірити, що врешті-решт, після всього, саме за нього я колись вийду заміж.
– Ти не відповіла на мій мейл.
– Не відповіла.
Він замовкає. Уявляю, як нервово кусає фільтр сигарети.
– Як там погода у вас?
– Якщо тебе цікавить, яка погода в Сараєві, подзвони своїй мамі та й запитай. Або подивись в інтернеті.
І кладу слухавку.
Деякі любові стаються саме так. Наша сталася, ніби якесь закляття. Як вирок, що знайшов нас обох. Як досконалі штани. Вона просто мала статися. Штани, які не тиснуть. Штани, які вдається купити лише раз у житті. Абсолютно досконалі.
Ця любов була світлом в кінці тунелю крізь всі темряви. Вісімнадцять повних років. Була тим «маленьким місцем щастя», на яке я верталася, коли руйнувалося все. І неважливо було, кого ми зраджуємо одне з одним. Неважливо було, до кого йдемо, бо ми завжди поверталися одне до одного.
– Що робиш?
– У ліжку лежу.
– От якби я зараз прийшов.
– Ні. Ти не прийдеш. Ти занадто далеко. А навіть якби й прийшов. Я б тебе до хати не пустила.
– Ти смішна…хахахаха.
– Добраніч.
Одного дня я перестала вірити. Він продовжив. Продовжував вірити, що я, попри все, залишуся останнім коханням. Що наш кінець буде отакий: щасливий після всього і всупереч усьому.
Точно пам’ятаю, коли перестала вірити. Рівно за шість місяців до того, як наша любов стала повнолітньою.
Після дванадцяти годин перельоту і майже двох років відсутності він сидів навпроти мене і говорив мені про плани на решту життя. Його і мого.
Я дивилася на нього крізь сигаретний дим. Здавалося, все як завжди. Що я дивлюся на нього і так само слухаю його. Що він пестить мене поглядом. І що подумки я там, на нашому весіллі, в нашому майбутньому, тримаю нашу дитину на руках. І дивлюся, як він на газоні перед нашим будинком бавиться із нашим псом.
Все було б досконалим, якби сталося раніше. Значно раніше.
Я сиділа і дивилася на нього. Трохи зачудовано. Він розповідав про гомілкостоп, який вивихнув на аеродромі у Мюнхені. Шукаючи втіхи у мені, котра завжди тут. Котра єдина його завжди розуміє. У мені, котра врешті-решт, після моїх та його сорока стане втечею від всіх розчарувань. У мені, до котрої він повертається ось уже вісімнадцять років. Я сиділа і дивилася на його оголений під холошею штанів гомілкостоп. І не відчувала нічого. Зовсім холодно, ані тіні співчуття, і тільки єдина думка крутилася у мене в голові: Йой, та який же потворний у тебе цей гомілкостоп!
І тоді я почала сміятися. Майже істерично. Згадала Самру, вона колись мимохідь сказала: Мені, блін, зовсім не шкода, що ми з Мішою розлучилися. Навіть якось приємно, що його здоровезні волохаті ноги більше не стирчать з-під моєї ковдри!
– Я купив тобі квиток. Щоб ти приїхала на Різдво та Новий рік.
Тепер вже я мовчу. Нервово кусаю фільтр сигарети.
– Смішний ти.
– Чуєш, смішний. Я все спланував. Усе буде супер. Побачиш.
– Не побачу. Нічого я не побачу. Все вичерпалося. Любов уся розтринькалася. На чекання.
Існують любові, схожі на досконалу пару штанів. Стаються інколи. А потім роки минають, і вони починають потроху тиснути. Ми набираємо трохи ваги. Стаємо метушливими. Вони діють нам на нерви, бо зношуються дуже повільно. І все ніяк не порвуться. А штани. Штани не задумані для того, щоб їх носити вічно. І тоді одного дня ми беремо ці штани. Які все ніяк не порвуться. І просто, без жодного жалю, викидаємо їх в контейнер для сміття. Бо якими б досконалими не здавалися і якими б милими серцю не були. Жодні штани не варто носити роками.
Made in Yugoslavia
Країна, в якій я народилася, існує ще тільки на дні каструль, в яких готую айвар. Коли айвар вже зварений, я мию каструлі. Коли їх, вимиті, перевертаю, щоб стекли, на дні зблискує напис: Made in Yugoslavia.
Я виросла на «Кокті» та «Юпі», на морозиві «Стела» та ромових батончиках. У країні, де на всьому було написано: Made in Yugoslavia.
У мене жахлива проблема. В аплікаційній формі для американської візи написано: Громадянство при народженні? Навіть не наважуюся запитати, що тут пишуть ті, котрі народилися в державі, якої більше нема. Цю графу залишаю порожньою. Проскакую також запитання: Чи були ви коли-небудь членом комуністичної партії? Мені страшенно соромно, бо здається, що порушую свою піонерську присягу, зраджую Тіта і всіх партизанів. Але я боюся, що американці не дадуть мені своєї візи, якщо зізнаюся їм, що народилася в Соціалістичній Федеративній Республіці Югославія. І що теоретично навіть піонери – комуністи.
Коли я нервуюся, мені починає свербіти шрам на коліні. Коли я істерично чухаю його, згадую свій велосипед. «Поні», з якого я впала і роздерла коліно до кістки.
Той велосипед «Поні» мені купив татовий дружба, дядько Томо. Був мій десятий день народження і я отримала «Поні» від дядька Томо, який здавався мені страшенно поважним, бо всі казали на нього, що він сирота з Козари. Його дружина Борка займалася зі мною англійською мовою в Піонерському домі “Бошко Буха”. Вона була з Лошиня, і влітку ми їздили до її сестри дивитися на дельфінів.
Вони зараз в Америці. А я їду туди і знаю, що не зустріну їх. Америка велика, та й вони нам більше не родичі.
Вони поїхали перед кінцем війни. Я дуже хотіла зрозуміти, яка ж іще причина їх жене, окрім снарядів і голоду, який вони відчували. Поїхали, ледве попрощавшись. Промимрили щось про те, що втікають із цього лайна і почнуть нове життя.
Після цього прийшло одне тільки повідомлення. Було адресоване моїй мамі, там говорилося наступне: «Ми влаштувалися. Томо працює. Я сиджу вдома. Нам тяжко. Не маємо навіть з ким поспілкуватися. Серби з нами знатися не хочуть, бо я хорватка. Хорвати не хочуть, бо Томо серб. А ваші тим більше, навіть чути про нас не хочуть. Якось тримаємось. Вітання всім».
Мама тільки сказала: Їбали вас і серби, і хорвати, і наші!
А тоді повернулася до мене і сказала: Прошу тебе, запам’ятай одне: кожен своє лайно носить із собою, у власній голові!
Так вони перестали бути нашими родичами.
Їду в Америку. Щоб надвідати друзів. Дейв – дипломат. Демократ. Він та Стів, його партнер, затятий республіканець, мають двох усиновлених дітей. Моня з Росії, а Насер з Малайзії. У них є дебела неписьменна нянька з Гватемали. Вона зветься Марією і готує найліпший каррі на світі. Кицьку їм подарувала я. Її звуть Морква.
Радію, що знову зможу їх побачити. Якщо отримаю візу, звичайно. І далі не знаю, що відповідати, якщо мене питатимуть: Громадянство при народженні?
Боюся, що відповім їм: айвар.
Переклала Катерина Калитко
за виданням: Melina Kameric. Cipele za dodjelu Oskara. – Sarajevo: Buybook, 2009
Меліна Камерич народилася 11 березня 1972 року в Сараєві. У рідному місті закінчила гімназію та літературне відділення філософського факультету Сараєвського університету. У 1992-1993, під час облоги Сараєва, була асистентом хірурга у військовому шпиталі. Згодом співпрацювала з іноземними медіа та міжнародними організаціями («Лікарі без кордонів», City Link Amsterdam Sarajevo, British Council). Зараз – колумністка кількох боснійських часописів, речниця «Al Jazeera Balkans». Свої історії пише переважно вночі.
Катерина Калитко 